“Мама — ти назавжди?”

Ранок.
Ключ тихенько повертається у дверях. Артем із Дарою крадькома заходять у будинок, мов двоє підлітків, які втекли на всю ніч.

— Тихо
Артем тримає Дарину за руку, на обличчі — усмішка, очі світяться. Вони ще під враженням вечора — ковдра, вогнище, гітара, жарти, ті зізнання, що не потребують гучних слів.

— Думаєш, він ще спить? — шепоче Дарина.

— Якщо тільки не влаштував революцію з самого ранку, — посміхається Артем, знімаючи куртку.

Та щойно вони ступають у вітальню…

— А ви де були? — маленький голос з-за спинки дивана.
Малюк сидить у піжамі, з трохи скуйовдженим волоссям, обіймаючи улюбленого плюшевого ведмедя.

Дарина завмирає.
Артем переводить погляд з сина на Дарину, мов вгадує щось.

— Ми… просто гуляли трохи, — обережно відповідає Дарина й опускається на коліна поряд.

Малюк дивиться на неї довго-довго… А потім запитує:

— Мама, ти назавжди?

У Дарини стискається серце. Артем — занімів.

Вона кладе руки на маленькі плечики.

— Якщо ти цього хочеш, то я не піду. Ніколи.

Малюк серйозно киває. А потім просто підповзає ближче й обіймає її.

— Добре… бо я вже намалював тебе в нашій родині, а тато сказав, що це головне.

Артем мовчки спостерігає за ними. В його очах — все: любов, вдячність, і трохи сліз, які він ховає, притиснувши сина й Дарину до себе.

— Ну що, сніданок? — запитує він, стираючи вологу з очей. — Мама лишила млинці.

— Мама? — піднімає брову Дарина.

— Моя, — з посмішкою каже Артем. — Але тепер і твоя.