Втеча на день

— Артеме, ми не можемо просто… зникнути, — шепоче Дарина, коли він тримає перед нею ключі від автівки й усміхається таємниче.

— Можемо. Я директор, у мене є влада. І знаєш, чого вона сьогодні стосується?

— Чого?

— Скасування всіх зустрічей і планування тільки однієї важливої справи: тебе й мене.

 Вони їдуть за місто. Без супроводу, без дзвінків, без нарад. Дарина — в його білій сорочці, волосся вітром розтріпане, а обличчя вперше за довгий час — спокійне.

— Скажи, а ти завжди такий? — питає вона, обертаючись до нього в машині.

— Який?

— Небезпечний. Той, хто може змусити мене повірити, що весь світ можна вимкнути на день…

Він усміхається:
— Тільки з тобою я навчився вимикати світ.

 Вони гуляють берегом озера.
Розмови — прості, глибокі, іноді мовчання — таке щире.
Дарина сміється вперше так, як сміялась ще в університеті.
Артем — кидає камінці у воду, а потім каже:

— Я мріяв про це. Не офіси. Не проєкти. А… про тебе. У моменті.

Дарина дивиться на нього.
Серце стискається від ніжності.

— Я не знаю, куди нас приведе життя, — каже вона тихо. — Але якщо цей день — наша єдина втеча, я б хотіла, щоб він не закінчувався.

— Не закінчиться, — каже Артем. — Бо ми повернемось… вже іншими.

І цілує її. Тепло. По-справжньому.

Вже сутеніло. На небі з'явились перші зірки, а довкола — спокій, якого в них не було давно.

Артем розпалив вогнище.
Дарина сиділа поруч, закутавшись у ковдру. Її щоки ледь рожеві від вечірнього холоду, а очі — теплі, уважні.

— Ти вмієш грати? — питає вона, коли він виймає невеличку гітару.

— Я навчився заради однієї дівчини.

— Справді? — усміхається вона, зацікавлено нахиляючись. — І яка ж вона?

— Вперта, розумна, смілива.
Любить каву без цукру, соромиться своїх щоденників і вміє ходити в офіс так, ніби це її подіум.

— Знайома характеристика…

— Дуже. Тепер щовечора граю тільки для неї.

🎶 Він бере кілька акордів, щось просте, тепле, і голосом, трохи хриплим від вогню, наспівує:

«І навіть якщо ми втечем від людей,
Я хочу втекти тільки з тобою.
Без офісів, планів, дзвінків і речей —
Просто двоє. Просто з любов’ю…»

Дарина не стримує посмішку і сльозу.

— Що ти хочеш через рік, Артеме?

— Я?
— Так.

— Хочу бачити тебе так само. У вечірньому світлі. З усмішкою, яку знаю лише я.
— І що ще?

— Щоб мій син називав тебе “мамою” — і не жартома. Щоб наш будинок був не тимчасовим, а справжнім. І щоб у щоденнику, який ти залишаєш, було написано: “Я щаслива.”

Дарина притискається ближче.

— А ти знаєш, що вперше за довгий час я не боюся майбутнього?

— Бо ти більше не одна?

— Бо я з тобою.

Вогонь потріскує. Зірки світять.
Артем обіймає її ще міцніше.
Вони мовчать — але серця говорять голосно.