Випадковий свідок

Артем тільки потягнувся до її руки, вже майже щось серйозне збирався сказати, як за спиною Дарини почувся знайомий голос:

— Оооо, не вірю своїм очам! Це ж… Артем Олександрович, який, цитую: "не ходить по ресторанах, бо не любить шуму і тратити час"! — Настя стояла з келихом у руці, а поряд із нею Влад, який уже фотографував момент на телефон.

— О, супер. Ще одне фото для корпоративного архіву, — зітхнув Артем, не випускаючи руки Дарини.

Дарина розгублено підвелася:

— Доброго вечора… Я, е-е… Дарина.

— Ми знаємо, — сказала Настя і підморгнула. — Ти нам подобаєшся.

— Ще й як, — додав Влад, усміхаючись. — Артем ніколи не водив дівчат на вечерю. Це щось новеньке.

— Влад, — прошипів Артем.

— Все, мовчу. Ми вас не бачили. Продовжуйте, — Настя повернулась до Влада. — Ідемо, коханий. Дамо закоханим побути наодинці. Але завтра у чаті буде обговорення століття!

Вони пішли, але перед цим Влад залишив рахунок офіціантці і підморгнув Дарині:

— Все на нас. Але наступного разу, Дарина, запросіть його ви — бо інакше він не перестане хвалитися, як він все правильно зробив.

Коли вони залишилися вдвох, Артем тільки зітхнув:

— А я думав, що вечір буде спокійний.

Дарина усміхнулась:

— Я ж казала — зі мною нудно не буде.

Після вечері, де навіть несподівані гості не зіпсували настрою, Артем і Дарина вийшли з ресторану. Повітря було напоєне жасмином, ніч видавалася напрочуд теплою, і небо було всипане зорями — тихими, мовчазними свідками чогось нового.

Вони йшли повільно, поруч. Артем неспішно тримав її за пальці. Ніби боявся, що сильніше стисне — і вона зникне.

Дарина поглянула вгору.

— Як давно я не дивилась на небо, — прошепотіла.

— А я як давно не відчував… спокою.

Вона повернула голову до нього. У світлі ліхтаря її очі здавались темним океаном.

— І що ти бачиш, коли дивишся на зорі?

Артем зупинився. Подивився не на небо, а на неї.

— Я бачу тебе.

Дарина трохи розгубилася, але усміхнулась. Він додав:

— Справжню. Не ту, яка кидається фразами на нарадах і робить каву з підписом “Лапочка Артемчик”, — тут вона засміялась, — а ту, яка не боїться бути живою. Ту, яка пішла, коли було боляче. І ту, яка повернулася, хоч могла не повертатися. І я вдячний.

— За що?

Він наблизився впритул, шепочучи:

— За шанс. Бо мені здається… я би жалкував усе життя, якби не зустрів тебе.

Вона затамувала подих. І тоді Артем додав, зовсім тихо:

— Якщо це — небезпека… я ризикну.

Дарина кивнула. Її голос був трішки хрипким:

— Добре. Але обіцяй, що коли захочеш здатися — спочатку скажеш мені.

— Домовились, Даринко.

І вперше він поцілував її ніжно, без поспіху. Просто — на тлі нічного міста, під зірками, серед пізнього літа.