«Я не хочу тебе рятувати. Я хочу бути поруч»

— Відкрий, будь ласка, — голос за дверима був тихим.
Але Дарина впізнала його з першої секунди.
Вона стояла, спершись об стіну, вся в темряві.
Ні макіяжу, ні костюму, ні посмішки.

Просто вона. Жива. Справжня.

Вона не відповіла.
Артем постукав знову.

Вона не відповіла.
Артем постукав знову.

— Я не йду, поки не скажеш мені хоч щось.

Ключ обернувся в замку.
Дарина мовчки відкрила.

Він мовчки зайшов.
І вперше побачив її дім. Маленький, затишний, сумний.
І... без квітів.

— Що ти тут робиш? — її голос був спокійний, майже байдужий.
Але очі — не брехали. Там ще жила надія.

— Дивлюсь на тебе. Не сцену. Не Instagram. Тебе.

Вона нервово вдягнула светр, наче закриваючи вразливість.
— Я вже все сказала. Це не твоє. Це не про тебе.

Артем підійшов ближче.
— А ти думаєш, я не змінююсь? Думаєш, ти єдина, кому болить?
Я прокидався ночами і думав, якби я хоч раз тримав тебе за руку тоді — все було б інакше.
Але я мовчав.
І мовчання зламало тебе. І мене.

Дарина відвела очі.
Сльоза скотилася по щоці. Вперше — без маски.

— Я не хочу бути для тебе порятунком, Артеме. Я не хочу, щоб ти мене рятував.

Він зупинився перед нею. Вперше — на рівні.
Без сили. Без гри. Без зверхності.

— А я не хочу тебе рятувати. Я просто хочу бути поруч.

Тиша.
Потім — її крок назустріч.
Її долоня на його щоці.

І тільки одне питання:

— А якщо я не витримаю вдруге?

— Тоді я витримаю за нас двох.