"Артеме, я піду. Це було помилкою."

— Артеме, — Дарина стояла біля його кабінету, стискаючи папку з паперами, — я піду.

Його погляд повільно відірвався від ноутбука. Він одразу зрозумів, що щось не так.

— Що трапилось? — він звівся зі свого крісла, але вона зробила крок назад.

— Я напишу заяву.
— Дарина... —
— Не перебивай.

Вона підняла на нього очі. Вони були не злі. Вони були втомлені. Глибокі, зболені, розчаровані.

— Це було помилкою. Прийти сюди. Повірити, що все буде інакше. Що… ти змінився.

Артем зітхнув.
— Я не той, ким був колись.

— Ні, ти просто добре навчився це приховувати. Але як тільки стає складно — ти знову граєш. Сарказм, контроль, ці твої “випадкові” дотики, фото, погляди… Я не можу працювати в офісі, де щодня мусиш захищати себе навіть від того, в кого… була слабкість вірити.

— Дарина, — голос у нього зірвався. — Це не про гру. Не про контроль. Я справді… я просто не знаю, як із тобою бути. Ти ламаєш мої правила. Ти не боїшся. Ти кидаєш виклик. А я… я ще не навчився тебе тримати, не роблячи боляче.

Дарина глянула на нього ще раз.
— Це не твоя історія, Артеме. Це моя. І я обираю — не бути поруч із тим, хто не готовий бути чесним.

Вона розвернулась. Її підбори чітко лунали коридором.
Артем лишився стояти. Вперше за довгий час — не знаючи, що сказати, як зупинити.

І, можливо, вперше — відчуваючи страх. Не втратити — а бути гідним, щоб її повернути.

Артем сидів у порожньому офісі, спершись на стіл. У його руках — її папка. Вже без паперів. Просто порожня обгортка, як і його день.

— Вона пішла, — сказав він, не підводячи голови, коли почув тихі кроки.

— Знаю, — Настя зайшла і зачинила двері за собою. — Я її бачила.

Вона не сідала. Стояла навпроти, як і раніше — коли ще була молодою стажеркою, а він тримав усіх на дистанції.

— Артеме, — вона говорила спокійно, але в голосі було те, що він не витримував — щирість. — Дарина — не гра. І якщо ти досі цього не зрозумів, то, може, справді краще, щоб вона пішла.

— Я не хотів її образити… —

— Але ти зробив це, бо ти боїшся. І знаєш що? Всі ми боялись. Я, Катя, навіть Влад. Але ми не сховались. Ми не тримали дистанцію, коли мали шанс на справжнє.

Артем мовчав. Вперше не огризався, не жартував, не кидав фрази.

— Знаєш, чому я це кажу? — додала Настя. — Бо я бачу, як ти на неї дивишся. Не на “чергову дівчину в міні”, як ти удаєш. А як чоловік, який нарешті… хоче бути кимось більшим.

Вона підійшла й поклала йому на стіл щось маленьке — фото Дарини з корпоративу, де вона сміялась.
— Якщо вона важлива — борись. Якщо ні — залишайся тут, із пустою папкою.

Настя вийшла, лишивши після себе тишу.

Артем підняв погляд на фото.
І, можливо, вперше за весь час… посміхнувся не губами, а серцем.