“Вона мовчить.”

Артем тричі глянув на телефон.
Повідомлення про каву — прочитано.
Жодної відповіді.

На роботі вона була зосередженою, ввічливою… але холодною.
Не зустрічалася з ним поглядом.
Не зупинялась у коридорах.
Не сміялася з його жартів, як раніше.

А коли він випадково підійшов ближче на обіді — вона сказала спокійно, але чітко:
— Перепрошую, я маю термінове завдання.

І пішла.

Артем стояв, розгублено тримаючи пластикову ложку з кавою.
Навіть Микита підморгнув йому за спиною:

— Що, брате, буря пішла не в твою сторону?

Але Артем не сміявся.
Бо ця тиша Дарини…
…говорила голосніше за будь-які слова.

Дарина сиділа на кухні офісу, тримаючи в руках чашку із залишками зеленого чаю. Подруга в Telegram'і написала:
"Ти сьогодні виглядаєш так, ніби можеш розбити серце й піти навіть не обернувшись."
Вона тільки усміхнулась.
Можливо, так і було.

— То що, не відповіла? — тихо запитала Катя, проходячи повз Артема з документацією.
— Вона мене ігнорує, Катю. Геть. Повністю. — Артем уперше виглядав не як спокійний керівник, а як… хлопець, якому боляче.

Катя усміхнулася, але в очах блиснуло співчуття:
— Це ж Дарина. Вона не з тих, хто одразу віддає ключі від серця. Вона звикла боротись. А не довіряти.

Дарина сиділа на кухні офісу, тримаючи в руках чашку із залишками зеленого чаю. Подруга в Telegram'і написала:
"Ти сьогодні виглядаєш так, ніби можеш розбити серце й піти навіть не обернувшись."
Вона тільки усміхнулась.
Можливо, так і було.

— То що, не відповіла? — тихо запитала Катя, проходячи повз Артема з документацією.
— Вона мене ігнорує, Катю. Геть. Повністю. — Артем уперше виглядав не як спокійний керівник, а як… хлопець, якому боляче.

Катя усміхнулася, але в очах блиснуло співчуття:
— Це ж Дарина. Вона не з тих, хто одразу віддає ключі від серця. Вона звикла боротись. А не довіряти.

Тим часом Дарина стояла в кабінеті біля вікна.
Згадувала той момент, як він торкався її руки. Як дивився. Як щиро хвилювався.
І…
…як легко інші могли прийняти ці почуття як гру.

Вона зітхнула й написала подрузі:
"Я не хочу закохуватись. Це небезпечно. Особливо в нього."

А потім… видалила це повідомлення.

Повернулась до столу, зібрала документи й пішла на нараду.
Туди, де сидів Артем.
А він… вже чекав.

Дарина зупинилась біля виходу з конференц-зали.
Всі вже розійшлися. Але Артем стояв біля дверей. Його погляд був зосереджений, майже тремтячий, наче він щось вирішив і вже не міг зупинитися.

— Дарина, поговоримо? — його голос був тихим, але впевненим.
Вона зітхнула, не дивлячись на нього:
— А про що? Про те, як я виглядаю в міні-спідниці? Про фото в Інстаграмі, яке ти показав усім?

Артем замовк.
— Це не було... я просто… — він зам’явся, але вона вже не слухала.

— Ти не розумієш, — прошепотіла Дарина. — Я не хочу в тебе закохуватись. Це… небезпечно.
Він нахилив голову ближче, але не наважувався торкнутись.
— Чому? Через мене? Через минуле?

Вона поглянула прямо в його очі.
— Тому що для тебе це гра, Артеме.
— Це не гра, — зламався він. — Я не граю. Я дивлюсь на тебе і бачу не фото, не губну помаду… а людину. Сильну, розумну, вперту… Таку, що довела навіть мене до безсонних ночей.

— А ти думаєш, мені легко? — Дарина ковтнула. — Думаєш, я не бачу, як усі дивляться? Як думають, що я просто чергова? Я боролася за кожне своє місце в житті. Я не хочу втрачати себе через почуття, які можуть… знищити.

Артем підійшов ближче.
— Ти не втратиш себе. Але я боюсь втратити тебе, ще навіть не отримавши шансу.

Між ними запала тиша.

— Якщо я залишуся — це не буде легко, — сказала Дарина, не опускаючи очей.
— А я ніколи не хотів легкого, — відповів він.

Вона хотіла щось сказати, але тільки хитнула головою й вийшла.