Стажерки, що закохались

Настя злегка засміялась, дивлячись на розгублену Дарину, яка сиділа, згорнувшись на диванчику з подушкою, як маленька дівчинка.

— Знаєш… Ми з Катею теж колись були такими, як ти. Стажерками. Переляканими. І теж у цій самій будівлі, — вона поглянула на двері, що вели до коридору, і всміхнулась. — Тільки тоді ми нічого не розуміли — ні в роботі, ні в чоловіках.

Дарина здивовано підняла брови:
— І ви теж…?

— Так. Ми обоє. Я — в цього божевільного Влада, Катя — в Микити. Вона, правда, спершу його терпіти не могла. А я… я взагалі думала, що Влад — робот без емоцій.

— І що змінилося?

— Усе, — м’яко відповіла Настя. — Катя була сильною, хоча мала рани, про які мовчала. А я вважала себе сильною, а насправді була загублена. Але знаєш, що нас врятувало?

Дарина хитнула головою.

— Довіра. І те, що хтось не злякався наших шрамів. І ми — їхніх.
Ми стали жінками, які не бояться кохати. Бо були тими, хто наважився повірити.

Дарина закусила губу, відвела погляд у вікно. Десь глибоко в її грудях тьохнуло:
"Я теж хочу бути тією, хто не боїться кохати…"

— І не думай, що ти — випадкова тут, Даринко, — сказала Настя. — Ти з’явилась не просто так. І, повір, той чоловік, у якого ти сьогодні в'їхала кавою, може теж виявитися зовсім не тим, ким здається.

Дарина всміхнулась. Вперше за день — щиро.

— Якщо ти й Катя пройшли через це, то… може, і в мене вийде?

— Обов’язково вийде, — кивнула Настя. — Але тримайся. Артем — не простий хлопець.

— А я не проста дівчина, — прошепотіла Дарина, і вони обидві розсміялись.