XI Нарешті тут

В секретному Офісі Хранителів снів було метушливо і гамірно. Кожен видавав свої ідеї, як їм захиститися від Морока. Лише Зефірчик ум’яв гору солодощів і мирно посапував собі, лігши на бочок. Уві сні він посмикував ратичкою і тихенько щось квікав. Часом звуки нагадували котяче нявкання, і від того хотілося погладити поросятко по животику.

Раптом одна зі стін, здається та, з якої ввалився Мандрівник з компанією, почала змінювати колір. Це означало, що хтось наближається. Так і було. До зали увійшли Веснянка і Пан Рох. За спиною чоловіка висіла величенька торба. На мить всі ніби забули, що аори були гостями в Офісі, і вийшли ненадовго. Присутні з подивом їх розглядали.

— Ну, як успіхи? — Запитав Хропун.

— Відмінно! — Підняв палець вгору Пан Рох.

Він трохи зігнувся від важкої ноші. Видно було, що чоловік втомився.

— Краще не могло і бути, — ніби підтверджувала його слова Веснянка.

Раптом торба за плечами оари поворушилася, і десь зсередини стали лунати дивні звуки. Андрійко глянув на Софію. Вона знизала плечима, мовляв, сама не знаю, що то таке. Ну, якщо Софія не знає, то куди йому братися.

Пан Рох обережно поставив ношу на підлогу, проте розкривати не поспішав. Лантух смикався і майже підстрибував і хтось (чи щось) намагався вирватися назовні.

Першою тишу порушила Пані Гуля, яка саме налаштовувала передавачі сонних хвиль на роботу.

— Йой, якщо там торба лебедів, то я йду у відпустку, або ще краще – на пенсію! — Вона тицьнула пальцем прямо у бік Пана Сна. — Від їхнього ґелґотання у голові дзенькоче! Хто ж так зможе працювати?!

— Там дійсно лебеді?

— Та невже?

— А скільки їх?

— А навіщо ви їх принесли?

Тепер уже всі обступили аор і ставили купу запитань. Тим часом Пан Рох обережно розв’язав торбину, і з неї виплигнув фламінго. Але, як і все, що хоч якось торкалося паралельних світів, істота була незвичайна. На дорослих і дітей дивився блакитний плах з золотими очима.

— Сказитися можна, яке чудо, — тихесенько пробурмотів Андрійко.

— І не кажи, — так само прошепотіла Софія.

— Ну от. Тепер в нас не офіс, а контактний зоопарк, — і далі бурчала Пані Гуля.

— Це фламінго, — сказав Пан Рох, ніби то вони самі не бачили.

— Чому ви не віднесли його у безпечне місце? І справді Хранителям заважатиме. — Пан Сон дивився на ту всю компанію, і розумів, що таки точно старіє. Раптом і робота, і всі катавасії стали його втомлювати.

— Він спокійний, не заважатиме, — немов виправдовувався Пан Рох. — А ще птах дуже хотів сюди потрапити. Казав, що стане у нагоді.

Фламінго почапав прямісінько до Андрійка, став майже впритул і не зводив з хлопчика свого погляду. «Ще тебе мені не вистачало до повного щастя»: сердився Мандрівник, бо новий гість відволікав увагу від порятунку Ноктіс.

Невідомо, що далі робив би фламінго, як раптом зала здригнулася від гучного вереску.

Всі повернулися до столу, де під стільцем хропів Зефірчик. Поросятко вищало, пищало і бігало навколо, ніби його щось ужалило. Добре, що Пан Рох встиг повернутися. Він лиш і розуміє мову тварин.

— Тихіше, тихіше, друже, — взявся вгамовувати пузаня аора. — Зачекай, не так швидко. Ще раз повтори.

— Кві! Кві-кві! Кві-кві-кві!!! — Репетувало порося, але вже було менш навіженим.

— Так і сказала? Ти впевнений? — Здавалося, Пан Рох роздумує над складною дилемою.

— Кві, — Зевірчик став на задні ноги і розвів передні, ну зовсім як людина.

З його тону можна було зрозуміти: що почув, те й передаю.

— Що там таке? — Нетерпляче промовила Дрімця.

— Тут таке діло, — Пан Роз чухав ріденьке волосся на потилиці, і здавалося, що йому ніяково це казати — Зефірчику сон приснився. В ньому дівчинка стояла біля дерева і веліла покликати Мандрівника.

Вмить всі без виключення вп’ялися очима в Андрійка. Тепер ніяково стало йому.

— Хіба свині таке можуть? — Запитала Пані Гуля. — Ну, бачити сни.

Зефірчик презирливо пирхнув. Ну нічого собі, свинею обізвали!

— Він незвичне порося, — вступився за друга Пан Рох. — І він може бачити сни. Тільки не так як люди, швидше він бачить образи, які швидко змінюються.

— Все одно якось стрьомно, — покивав головою Сновидюк.

— Дійсно дивно, — погоджувався з ним Хропун.

— Зефірчику, якого кольору було листя у того дерева? — Запитав його Андрійко.

— Кві! — заверещало порося.

Кабанчик крутився, намагаючись знайти щось потрібного кольору. Хай би йому грець, як він міг забути назву того відтінку? Раптом поросятко кинулося в квітник Веснянки, а за мить вже бігло з фіолетовою квіткою.

— Я так і знав, — видихнув Андрійко. — Це Ноктіс подає сигнал. І я знаю, де вона.

Хлопчик поглянув на Пана Сна. Хранитель і без слів здогадався, про що думав Мандрівник.

— А якщо це пастка? — запитав Пан Сон.

— Можливо, але я мушу спробувати її витягнути. Вона не посилала б сигналу, якби це не було важливо. Я швидко повернуся. Мерщій до куба! — Запалився ідеєю хлопчик.

— Ви про що говорите? Про що йдеться? — Не розуміла Андрійкова мама.

— Ноктіс! Ноктіс у світі снів. І вона дає мені сигнал. Я до неї піду через передавач. Ну, не вві сні, а як жива людина, і заберу її. Я таке вже робив, потрібно через передавач перейти.

Хлопчик кивнув рукою в бік велетенського куба з рунами, який висів в повітрі.

— Він переносить через простір? — Запитала Софія. І, не дочекавшись відповіді, пропищала. — Здуріти ж можна, як класно!

— А Пан Сон думає, що то може бути пастка, — продовжував хлопчик.

— І я думаю, що Пан Сон має рацію, — сказала пані Меліса. — Щось занадто все просто складається. Так добре, що не може бути правдою.

Андрійко закотив очі. Ну чого ті дорослі такі зануди?! Він же втрачає час. Дорогоцінний час, якого в них немає. Здавалося ще трохи, і хлопчик лусне від нетерплячки. Він не зводив очей з Пана Сна, ніби лазером пропалював.