X Початок кінця

Ноктіс швидким ходом наближалася до свого дому. Якщо ним можна було назвати темну сиру печеру з низькими стелями, старим скрипучим ліжком і спертим повітрям. Тепер вона знала точно, що домівка виглядає зовсім по-іншому. Дім там, де тебе люблять, де сміються, питають про твої справи, годують смачною їжею.

Як же вона хотіла мати справжній дім, як у людей. Проте десь дуже глибоко в підсвідомості дівчинка розуміла, що таке навряд чи колись станеться. Головне — зупинити його. Не дати її господареві зруйнувати дім тих, в кого він ще є.

Ноктіс старалася йти поспіхом. Проте щосекунди вона наближалася до клятої печери, і її обличчя кривилося. Мала злодійка намагалася поводитися, як завжди. Проте дівчинці постійно здавалося, що Морок розкусив її, помітив, що вона щось задумала. Він і так вічно сердився, ніщо його не радувало. Лише думки про помсту і перехід в світ людей викликали лютий захват.

Ну чого він вчепився до тої Землі? Хіба тут не можна добре жити? Що такого є в людей, що він їх готовий нищити і захоплюватися ними одночасно. Та й людство так сильно змінилося, відколи його вигнали. Невже він того не розуміє?

За тими роздумами Ноктіс уже заходила на галявину. Щось сіре ворушилося на низьких деревах і кущах з бідними потріпаними листочками. Не може бути! Вже й сюди приперлися!

— Ви чого тут? Забирайтеся!!! — Крикнула Ноктіс до Висмоктувачів, які сиділи на гілках, немов справжні птахи.

Бридкі істоти тріпотіли крилами, і вже почали злітати з дерев, кружляли над нею, витріщаючись своїми майже людськими очима. Проте вони й не думали тікати, і потроху знов займали свої місця. Зовсім як глядачі в театрі.

— Так це правда! Недарма мої пташечки скаржаться на тебе! — Пролунав збоку трохи деркучий голос.

Ноктіс одразу впізнала Грісу, і скривилася ще більше. Сіро-коричневі лахи були ще більше поношеними, ніж в їхню останню зустріч (ну невже не можна було привести себе до ладу?!). Здавалося, Гріса не розчісувала волосся… ніколи? Розтріпане кубло трималося на голові завдяки чорним стрічкам, якими нечупара зв’язала пасма. На ногах теліпалися трохи завеликі капці.

Та найбільше Ноктіс не подобалося обличчя Гріси. Вона не була потворна чи геть зовсім неприваблива. Можливо, так відштовхував неохайний вигляд. Проте маленька душа Ноктіс стискалася від вигляду холодних очей і блідої, майже прозорої шкіри Гріси. Якщо дивитися окремо, то її очі, прямий ніс, вузькі губи, ледь гостреньке підборіддя були навість привабливими. Проте разом на обличчі вони не здавалися красивими.

Хотілося трохи відкоригувати її зовнішність, як це роблять люди на своїх планшетах. Проте це було не найгірше. Гріса взагалі не зважала на чужі кордони, лізла туди, де її не чекали і не просили, вічно доносила про все Морокові, а часом і прикрашала свої історії. А її дурні Висмоктувачі і зовсім забирали все найкраще у людей, ділячись з нею отриманою енергією.

Ноктіс стояла прямо, не ворушилася і не відводила погляду.

— Ти чого Висмоктувачів вигониш зі снів? — Знов противний голос Гріси розрізав повітря.

— Звідки це в тебе? — Трохи голосніше, ніж хотілося, запитала Ноктіс, показуючи на руки неприємної гості.

Гріса тримала в руках білий тюльпан з коротким стеблом, який мерехтів сріблястими відблисками.

— Ти нам скажи! — Гримнув грудний бас з-за спини Гріси.

Жінка відійшла, і з печери вийшов Морок. «Як вони дізналися? Я ж його переховала? Невже стежили за мною?» Поки обличчя Ноктіс залишалося кам’яним, її душа помирала від страху. Здавалося, що всередині все стиснулося так сильно, що зараз вона просто зімліє і помре на місці. Вона затримала дихання, лише серце тихесенько вибивало ритм.

— Весь пагорб в тих дурних квітах! Розрослися, як бур’яни які. То, мабуть ти принесла насіння з якогось сну. — Морок показував пальцем на Ноктіс.

Його тон не був більш сердитим, ніж зазвичай. І Ноктіс потихеньку знов почала дихати. Вона так і продовжувала мовчати, піднімаючись на невисокий пагорб, що височів збоку від їхньої домівки.

Дійсно, колись майже голу землю вкривали десятки білих тюльпанів. Як вони розрослися? Невже пустили коріння з її схованки у стіні? Іншого пояснення не було. Проте для Ноктіс це було не так важливо. Вона милувалася квітами. І ще раз переконувалася, що людей потрібно врятувати. Може не всі вони такі добрі, як Мандрівник. Але заради Землі варто ризикнути всім. Хоча б тому, що там живе Андрійко…

— Ще не вистачало, щоб бджоли тут завелися. А далі що? Тварини з птахами? — Все ще буркотів Морок.

«Ти ж у світ людей хочеш, хіба там не так само!?» Сердито про себе промовила дівчинка.

— Ну що, репетиція? — Морок вже дивився на Грісу, і на його обличчі кривилася майже вдоволена гримаса.

— Репетиція! — Заверещала Гріса, заплескавши в долоні.

Вона жбурнула білу живу квітку вбік. Отак вони будуть цінувати земний світ?

Ноктіс підійшла, підняла тюльпан і непомітно для тих двох ввіткнула стебло подалі в землю. Вона продовжувала спостерігати з господарем і нечупарою.

Морок вийшов і повернув голову до печери.

— Керуй! — Кивнув він до Гріси.

Гріса підняла руки. За її покликом всі Висмоктувачі злетіли з гілок і зависли в повітрі півколом. Тим часом Морок і собі кивнув рукою. Верхівка гори, під якою була їхня печера, відкрилася, ніби якась коробка. Зсередини стали підійматися тисячі темних каганців.

Нещасні чорні вогники тріпотіли. Колись вони були іскрами. Частинками світла, радості і щастя. Вони були надією дітей. А стануть їхнім кошмаром, кінцем всього хорошого. Ноктіс дивилася, як каганці злітають у повітря. Це було моторошно і прекрасно водночас. Вона не могла відірвати погляду від цієї сцени.

Гріса все ще махала руками, мод диригент на концерті. Кожен з Висмоктувачів хапав лапами по одному ліхтарику за тонку ручку. Якби Висмоктувачі не були б такими бридкими, а чорні вуглинки все ще залишалися іскрами, було б навіть красиво.