IX Зберегти баланс

— Пане Сон! — Андрійко заверещав на весь голос та кинувся в обійми верховного Хранителя.

Може то й було недоречно, проте хлопчик покладав на Хранителя так багато надій. Тепер Мандрівник точно зможе захистити всій світ і виконає обіцянку, дану подрузі в тому чарівному незабутньому сні. Андрійко вірив у ще одне — він зуміє захистити Ноктіс. Неважливо, хто вона, і для чого призначена. Вона має бути вільною.

— Ну привіт, друже! А ти підріс!  Пан сон обняв хлопчика так, що той аж заплутався в його сірій довгій одежі.

«І він туди ж, — подумав Андрійко, — чи може я чого не помічаю». Тим часом в офісі стало так гамірно, як інколи бувало в загоні з птицею, яку годувала бабуся. За кілька хвилин пристрасті вляглися. Хранителі взяли себе в руки — дорослі як не як, а зчинили ґвалт, ніби підлітки на концерті улюбленого рок-гурту. Нарешті Пан Сон зміг добряче роззирнутися.

— О, то в нас стільки гостей! А зала яка красива стала! — Всього за крихітну мить «відсканував» кожну зміну, яка відбулася за час його відсутності.

— Ну, тепер ви тут впораєтеся і без мене, — десь з-за спин Хропуна і Сновидюка пролунав грудний голос.

Хранителі розступилися, пропускаючи наперед Пані Мані.

— Дорога Маніра Ман! Я знав, що ви не залишите моїх підопічних у скрутну хвилину.

— Звісно, як я могла їм не допомагати? В нас тут купа всього сталося, і мало чого приємного, — відповідала Пані Мані. — Але тепер ви вдома, і разом ми зможемо захистити світ людей.

В очах Пані Мані і Хранителів читалося німе питання — де ж стільки часу був Пан Сон? Що він робив, чи що шукав? Проте Пан Сон і не думав про те розповідати. Принаймні поки що. Погляд Хранителя впав на Андрійкову маму.

— Це мама нашого мандрівника, вона малісана, — сказав Пан Рох з урочистими нотками в глосі. — Вона допомогла наших аор звільнити, яких ми шукали.

Андрійкова мама зніяковіла. Нічого собі «допомогла звільнити», сама й була причетна до їхнього утримання. Майже спільниця.

— Щиро дякуємо за допомогу, — злегенька поклонився Пан Сон.

— Не варто, насправді я нічого не зробила, — тихо відповіла пані Меліса. — Взагалі-то я маю стосунок до тих всіх неподобств, які відбувалися в Піраміді. Обіцяю, що звільнюся з цієї роботи.

— Мамо, а як ти взагалі опинилася тут. І що робила в Піраміді? — Нарешті хлопчик зумів задовольнити свою цікавість.

— Мені запропонували роботу, коли ми ще жили в нашому містечку. Мені на пошту прийшов лист з пропозицією, від якої важко було відмовитися. А тоді мені стали телефонувати з Піраміди, хоч номер телефону я їм не давала. Вони були такі наполегливі. А нам потрібні були гроші…

— А що ж ти в них робила? — Не витримував Андрійко.

— Мене запрошували на роботу у відділ кадрів, оцінювати нових кандидатів. Ти ж знаєш, що я психологом працювала, і непогано розбиралася в людях.

— Нічого собі непогано! Ти завжди бачила, коли людина погана. Вона з першого погляду відчувала.

Андрійко поглянув на присутніх, ніби переконував у тому, що не вигадує. Він одразу згадав одразу купу випадків, коли мама просто з фантастичною точністю вгадувала настрої і майбутні вчинки людей.

— Так от, — продовжувала жінка, — спочатку робота в Піраміді мені подобалася. Але дуже швидко я перестала бувати на співбесідах. Згодом мене стали запрошувати на розмови з дивними людьми. І співробітники ставили їм не менш дивні запитання.

— Що то за люди були? І що в них хотіли? — Андрійко не витримував, бо страх як любив всякі таємниці.

— Це ті, що в підвалі сиділи? — І собі запитала Софія.

— Так, — опустила голову пані Меліса. — Їх питали про незвичні вміння. От одного чоловіка змушували розповісти про те, як він керує птахами. Чесне слово, я не розумію, як таке взагалі можливо. Мені потрібно було відчути, чи каже він правду.

— І він казав? — Запитав Андрійко, хоча вже й сам знав відповідь.

— Він взагалі мовчав, — тихо відповіла його мама.

Андрійка мучило інше питання, яке він боявся поставити. Хлопчик не міг терпіти насилля і знущання з інших, особливо з беззахисних. А якщо того чоловіка мучили? А якщо йому було боляче? Та найстрашнішим було інше питання: а що, якщо його мама брала в цьому участь?

— А його там… ну… того… не били? — Тихо запитав хлопчик.

— Ні! Звичайно що ні!

Голос його мами був настільки впевненим, що Андрійко не мав причин сумніватися у її чесності.

— Принаймні про таке не знала. Я хотіла одразу діяти, як тільки зрозуміла, що та організація небезпечна. Проте, якщо я просто звільнилася б, то не змогла б придумати, як визволити тих в’язнів. Мені дуже прикро, що я причетна до роботи Піраміди, — вже тихіше сказала мама.

— Не варто дорікати собі. Тут є і моя вина, — Андрійко знов здригнувся від гучного голосу Пана Сна. — Я ж за тенѐтниками давно спостерігаю. І мав би їм завадити.

— За ким? — Хором запитали Андрійко з мамою.

— Тенетники. Вони з прадавніх давен на аор полюють. Тенети на них колись розставляли. А тепер використовують передові технології, які в нас і цуплять. То довга історія про нашу боротьбу.

— То вони за технологіями полюють? — Запитав Андрійко.

— Аякже. Але вони збагнути не можуть, що люди не в силі перейняти всіх наших здібностей, як би їм цього не хотілося.

— Пане Сон, — Андрійко трішечки схилив голову набік і злегенька примружив одне око. — Ніяк не зрозумію. Якщо ці тенетники на вас полюють, то чого ж ваш офіс прямо в них над головою. Ну ж під самим носом?!

— У вас, людей, є хороший вислів: тримай друзів близько, а ворогів ще ближче. То так легше за ними спостерігати. Ви не хвилюйтеся, з тими тенетниками ми потім розберемося, — Пан Сон поглянув на Андрійкову маму.

— А маскування у вас хороше, — посміхнувся хлопчик. — Я коли перший раз побачив офіс над головою, ледь на землю не гепнувся від несподіванки!

— О, найлегше щось сховати на видноті, — і собі посміхнувся Пан Сон. — А завдяки вашим мобільним і маскування можна не вмикати.