VIII Дорогі гості

В секретному Офісі Хранителів снів знову відбувалася неофіційна нарада. Поки Пан Сон не повернувся, Пані Мані часто навідувалася до Хранителів, аби скоординувати спільні дії. Більшість аор покинули Землю і повернулися в свої світи. Ті, хто вже не міг жити без людей, «залягли на дно». Пані Мані твердо рекомендувала відкласти всі справи і зачаїтися.

За той час, коли Андрійко останній раз був у гостях в Хранителів, в Офісі теж сталися деякі зміни. Тепер добра третина приміщення просто тонула в зелені, нагадуючи справжні джунглі. Пані Гулі доводилося мало не з мачете продиратися до свого робочого місця. Але вона зовсім не скаржилася.

То Веснянка не могла жити без рослин. Від її доторку оживали навість сухі листочки. Все, до чого вона торкалася, квітнуло і буяло. Всі кишені аори були забиті насінням різних рослин. Хранителі не заперечували проти такого озеленення. Нехай Веснянка працює, так їй легше долати страх та сум. Та й красивіше стало.

А ще Хранителі стали набагато вишуканіше одягатися. То вже Пан Рох і Зефірчик проявляли свої таланти дизайнерів. Нарешті в Сновидюка з’явилися светри його розміру, а на шиї Хропуна щодня красувалися нові краватки. Пан Рох теж сумував за улюбленцями.

Поки Веснянка чарувала над пальмочкою, Зефірчик приміряв новий жилет, а Пан Рох перевіряв нові колекції одягу в інтернет-магазинах, Хранителі знов зібралися за великим столом.

— Що ж мої дорогі колеги, — голос у Пані Мані був трохи втомленим та сумним, — потрібно нам щось робити.

— Але що? Пан Сон так і на зв’язок не виходив, — відповідала Дрімця, — я його енергію ніде не можу вловити, у жодному зі світів.

— Ото мене і лякає, — кивала головою Пані Мані, — є одне місце, яке приховує кожного, хто туди відправляється.

— Невже Поля Тиші? — прошепотіла Пані Гуля.

— Не знаю, — так само тихо відповіла Пані Мані, хоч їх ніхто й не підслуховував.

— Якби там не було, сьогодні потрібно скласти план дій і захистити наших підопічних, — твердо промовив Хропун.

— Ой, нам би підказку якусь, чи знак, що ми все зробимо правильно, — протягнув Сновидюк.

І тільки він промовив ці слова, як раптом зі стіни у залу вивалилася якась незвична купа. Вона стогнала і ворушилася. Пан Рох пискнув високим голосом, немов дівчисько. А Веснянка стиснула в руці коротку лопатку, якою розпушувала землю, і підняла над головою.

Хранителі та Пані Мані прибігли на той шум. Купа помаленьку перетворювалася на три фігури. Першим на ноги піднявся Андрійко. Він швидко протягнув одну руку мамі, а іншу — Софії.

Мама якось миттєво підстрибнула на ноги, її очі зробилися круглими-круглими, і вона беззвучно ворушила губами.

— Оце він і є? — Тихенько запитала Софія у Андрійка, і в її голосі звучав лише захват.

— Він, — так само тихо-заворожено відповів хлопчик.

В душі Андрійко тріумфував. Насправді він навіть не уявляв, як же скучив за цим місцем і Хранителями, доки не потрапив сюди.

— Що це? Де це ми? Що відбувається? — Андрійкова мама обтрушувала пил з колін і роззиралася на всі боки. — Такого приміщення я не пригадую.

— Дрімцю! Сновидюку! Хропуне! — Андрійко біг, пристрибуючи, до старих друзів, і саме зараз найбільше нагадував дитину.

Хлопчик ринув в обійми до Хранителів. Сновидюк йому куйовдив чуба, а Хропун клявся, що Андійко виріс майже на п’ять сантиметрів. Хоча вони не бачилися всього кілька тижнів.

Софія спостерігала за радісною картиною та посміхалася. Вона саме так уявляла Хранителів, коли Андрійко розповідав про свої пригоди. Тепер вона не просто слухала історію, а стала її частиною.

— Що тут таке? — Вже тихіше запитала пані Меліса, нахилившись до Софії.

Дівчинка знизала плечима. Мовляв, нехай ваш син пояснює, я тут ні при чому.

— Які дорогі гості сьогодні завітали до вас, — сказав потужний голос десь за спинами Хранителів.

Хранителі розступилися, і до гурту підійшла кремезна пані в трохи кумедному одязі, що нагадував халат з квіточками.

— Ой, — вихопилося в Андрійка замість привітання, — А я вас бачив, ви допомогли мені від хуліганів втекти. Тільки я не знаю, як вас звати.

— Я — Маніра Ман. Проте друзі кличуть мене Пані Мані. Приємно нарешті офіційно познайомитися з Мандрівником у снах.

Пані Мані простягнула хлопчикові руку. Андрійко зашарівся, проте міцно потиснув руку аорі. Ще б пак, така честь.

— Я перепрошую. Хтось може мені пояснити, що тут відбувається? — В голосі Андрійкової мами вчувалися тривожно-розпачливі нотки.

— Маліса̀на! — Вигукнув Пан Рох, який ніби виріс перед Андрійковою мамою.

— Мене звати Меліса, ви помилилися, — відповіла Андрійкова мама.

— Ні, ви — маліса̀на! З древнього роду аор. Ви та, що бачить! — Пан Рох розглядав Андрійкову маму, ніби та була експонатом у музеї.

— Ви впевнені? — Запитала його Пані Мані.

— Аякже! Це просто диво якесь. Я думав, що їх вже не лишилося в жодному зі світів, — відповідав Пан Рох.

— Будь ласка, хтось може мені пояснити, що тут відбувається! Де ми? Хто ви? І взагалі мені на роботу потрібно, — розпач у голосі Андрійкової мами вчувався ще більше.

— Не хвилюйся, мамо. Тут час іде по-іншому. На роботі й не помітять, що тебе нема.

Мама лише глянула на сина, бо вже несила було дивуватися з того всього.

— Дорогі гості, запрошую всіх на чай, — десь, ніби зі стелі, пролунав жіночий голос, я в якому Андрійко впізнав Пані Гулю.

— Чудова ідея. Так і заповнимо всі прогалини у наших знаннях, — погодилася Дрімця.

Всій компанії довелося оминати екзотичні дерева, які насадила дбайлива Веснянка. Зала виявилася куди більшою та просторішою, ніж могла собі уявити Софія. Раптом дівчинка побачила щось дивне, і вхопила Андрійка за руку.

— Дивися! Ти колись таке бачив! — Вона старалася говорити тихо, проте аж пискнула від захвату.

Так вразив дівчинку Зефірчик. Порося, вбране в дизайнерський жилет з модним сатиновим бантом в цяточку на шиї, манірно крокувало поряд. Гордовитий вигляд Зефірчика нагадував чванливу модель на подіумі. Здавалося, що поросятка не бентежить купа чужих людей, і весь той гармидер, який відбувається в офісі останні кілька днів.