VII Прочинити невидимі двері

Андрійко приплентався до школи. Думки роїлися в голові, як комахи посеред квіткового поля. Треба якось дати лад тому всьому. З чого ж почати? Перш за все потрібно поговорити з Софією. Далі слід піти в офіс до Хранителів снів. Та от як туди дістатися? Далі – більше. Треба розповісти всім про Ноктіс, іскри і небезпеки. Чи не забагато для звичайної дитини?

Проте Андрійка турбувало, як він має встигнути це все зробити, поки батьки повернуться з роботи.

«Дідько, моя ж мама в Піраміді працює. Треба не попастися їй на очі. Нова халепа»: думав хлопчик, заходячи в клас.

Його однокласники гуділи, як бджоли в вулику. Хтось грав у відеоігри, поки вчитель не попросив заховати телефони. Хтось розповідав про вихідні чи хвалився обновками. Андрійкові до того було байдуже. Він глянув на парту Софії. Там вже були її книги: ніколи не спізнюється.

На столі ще лежала книга «Фізика навколо нас», автор того видання мав чудернацьке ім’я, що й годі вимовити.

«Ну от нащо їй та фізика здалася. В нас ще й навіть предмета такого нема, а вона такі важезні книжки волочить за собою. Сумка, як каменюка»: обурювався про себе хлопчик.

— Привіт, — пролунало в Андрійка за спиною, від чого він злегенька смикнувся.

До парти неквапливо підходила Софія.

— Привіт. Нащо воно тобі? — Показував на книжку хлопчик.

— Цікаво, — Софія вмощувалася за парту. — Хочу зрозуміти, як все працює в світі. От ти знав, що нічого не береться нізвідки і не зникає в нікуди?

— Це як? — Не розумів Андрійко.

— От уяви, — очі Софії вже загорілися, бо про розмови про науку їй страшенно подобалися. — Якщо спалити цей зошит, він не зникне.

— Та ну! — Не вірив хлопчик. Щось вона явно в тій книзі не дочитала.

— От дивися: під час горіння виділиться тепло, газ і залишиться попіл. Виходить, зошит все ще буде, тільки в іншій формі.

— Прикольно, — промимрив хлопчик. — А його відновити можна? Ну, якщо зібрати докупи тепло, попіл і газ?

— Поки що не можна. Але я хочу колись додуматися, як таке можна буде робити.

Вони ще хотіли поговорити про чудеса нашого світу, та розпочався урок. Андрійко ледве висидів англійську мову. Він все думав, з як йому переконати Софію, що він не вигадує і не дурить її. Нарешті пролунав дзвінок на перерву.

— Соню, мені потрібно тобі розповісти про дещо. Тільки пообіцяй, що дослухаєш до кінця. А ще я хочу, щоб ти знала, що я кажу правду, — випалив Андрійко все разом, поки не передумав.

— Про це поговорити? — Софія простягнула до хлопчика долоню. На шкірі ледь-ледь виднівся слід у вигляді трикутника.

Софія дістала з сумки зв’язку ключів, мабуть від квартири. На ланцюжку висів брелок з маленьким ліхтариком.

— Ось, посвіти на долоню, — дівчинка простягнула другові ліхтарик, бо сама не впоралася б завданням.

Андрійко посвітив на руку Софії. Тепер на шкірі добре виднівся слід у вигляді трикутника. Він широко розплющив очі, спрямував світло на свою долоню: там був такий самий слід.

«Може вона швидше повірить в мої слова»: подумав хлопчик.

— Я давно хотів тобі розповісти… ем.. ну… про мене і…

— І Ноктіс? — Завершила за Андрійка речення Софія.

— Ти пам’ятаєш Ноктіс? — Зрадів хлопчик.

— Пам’ятаю, — кивнула головою.

— То слухай уважно, бо перерва скоро закінчиться.

Вони стояли на коридорі в самому куточку. Хлопчик старався говорити повільно і витримувати хронологію подій. Проте йому часто не вистачало повітря і він хапав його як риба, вийнята з водойми. Софія слухала, не перебиваючи. Тільки опустила очі додолу. Це означало, що вона уявляє події, про які розказує хлопчик.

— Ну нарешті, — сказала вона, коли Андрійко замовк довше, ніж на декілька секунд.

— Не зрозумів? — Здивувався хлопчик.

— Нарешті ти про це розказав. Я ж тебе ще тоді запам’ятала, коли в тебе вухо було залізне, — посміхнулася дівчинка.

— То ти мені віриш? — В очах Андрійка зажевріла надія.

— Звісно вірю. Ти сам нізащо на світі такого не придумав би, — засміялася Софія.

— То що ж ми тепер робити будемо? — Андрійко згадав про Ноктіс і те, як вона говорила про небезпеку для свого життя. Потрібно щось робити просто зараз.

— Для початку треба до Хранителів дістатися, а там нехай дорослі допомагають.

— Але як? До кінця уроків ціла вічність, — хлопчик підібгав губи, як маленька дитина.

— То поїдемо зараз, — твердо відповіла Софія.

— Як зараз? Зі школи втечемо? — Андрійко був готовий боротися з монстрами з паралельних світів, але від думки про втечу з уроків йому зводило зуби.

— Не втечемо, відпросимося.

Софія знов потягнулася до сумки. Вона дістала мобільний телефон. Кілька довгих секунд йшли гудки. Нарешті на тому боці жіночий голос промовив трохи тривожне «алло».

— Мамо?! Щербет! Код «щербет»!

На кілька секунд знов затягнулася мовчанка. Андрійко кліпав очима і не розумів, що коїться.

— Ти впевнена? — Запитав на тому кінці вже спокійний жіночий голос.

— На всі сто відсотків! — Твердо відповіла Софія. — Саме сьогодні «щербет». Слухай уважно: потрібно відпросити мене і Андрійка з уроків до кінця дня.

«Нічого собі. Ото де магія, а не якісь тобі паралельні світи. Тут просто сказав назву солодощів мамі — і гуляй цілий день. Мені б так»: думав хлопчик.

— Добре, — знову заговорило в телефоні. — Коли ти будеш вдома?

— Ввечері, як завжди, — впевнено відповіла Софія, хоча ніхто не знав, скільки часу потрібно на їхні походеньки.

У слухавці ще щось говорилося, та Андрійко цього не чув. В нього поморочилося в голові від того, що третину справи вже зроблено.

— Збираємося, гей, ти чуєш? — Смикала його за рукав Софія.

— Що? — Приходив до тями хлопчик.

— Вже третій раз кажу, збирайся. Мама до класного керівника вже телефонує, — Софія йшла до класу, щоб забрати речі.