V Небезпеки звідусіль

Пані Мані мчала на своєму мотоциклі нічним містом. Ще ніколи аори не відчували такої тривоги та загрози від людей. Може дійсно праві її колеги, що пора покидати світ людей, і нехай самі вчаться давати раду своїм проблемам. Але шкода: стільки праці вклали мешканці паралельних світів для розвитку людства, і доведеться все полишати. І де це Пан Сон ходить? Ну як відлучатися в такий неспокійний час? Якраз хранителі найбільше знають, що відбувається в людських думках та серцях, адже бачать їхні сокровенні бажання у Світі сновидінь.

«Нічого, будемо вирішувати проблеми у міру їхнього виникнення»: пробурмотіла собі під ніс Пані Мані.

Мотоцикл різко зупинився навпроти квіткового магазину. У вітрині було зовсім темно. Крамниця вже не працювала. Проте була вона зачинена для людей. Аора ж бачила м’які світлі кульки, які кружляли всередині приміщення. Та щось ще привернуло її увагу. Біля магазинчика стояв довготелесий тип і щось клацав у своєму телефоні. Все б нічого, та Пані Мані помітила, що він раз у раз поглядає на кущі і стискає кишеню свого піджака.

«А, то ти не сам, дорогенький»: аора пильно придивилася, і побачила ще одного опецькуватого чолов’ягу, який намагався пробратися крізь зарослі самшиту до задніх дверей крамниці.

Пані Мані хвацько розвернула мотоцикл, під’їхала майже впритул до невідомого, хапнула золотого пилу з кишені, дмухнула на нього, промовивши «аж лускаю від сміху». Чоловік раптом почав гиготіти, потім сміятися, а за мить реготав так, що аж за живіт тримався. Пані Мані шурнула повз нього, притулила руку до дверей. Навколо долоні зникло дерев’яне полотно, і аора поглянула на дівчину у зеленій сукні.

— Веснянко! В нас кілька хвилин. Все лишай, і біжімо!

Дівчину два рази просити не довелося. Вона миттю відімкнула двері, навіть пальто не одягла, і плигнула на мотоцикл, міцно охопивши свою рятівницю руками. Жінки чкурнули з-під носа довготелесого, поки він втирав сльози від сміху.

— Ти чого регочеш, як кінь дикий! — Інший чоловік вернувся на сміх напарника.

— Жарт смішний прочитав, — нарешті починав приходити до тями тип.

— Серйозно?! Жарт? На завданні? Ото завтра на кутні зуби будеш сміятися, якщо ти дивну проґавив, — шипів лисуватий чоловік середнього віку, вбраний в темний костюм.

— Не знаю, що на мене найшло, чесно, — бубонів перший, і чухав потилицю.

— Бос з тебе шкуру спустить, і а потім і самого під замок посадить, — все ще сердився чоловік, зламуючи замок крамниці.

— Я не навмисно, чесне слово, — і далі скиглив перший, поки вони не увійшли всередину.

Квітковий магазинчик потопав у різній зелені. Тут були екзотичні квіти, цікаві композиції, та найбільше вазонів. І, як на диво, всі рослини у горщиках квітнули. Чоловіки миттю оглянули залу і підсобне приміщення — нікого.

— Я казав, що ти проґавив! — Вже на повний голос кричав лисуватий тип.

— З чого ти взяв, що то я? Може її і не було вже.

— Як не було? За магазином цілий день спостереження вели. Ніхто не виходив!

— Може вона ніяка не дивна, а проста продавчиня, — все ще намагався вирулити з халепи перший.

— Ага, не дивна, кажеш? — Пильно поглянув опецьок, оглядаючи вазони. — Ти колись бачив, щоб всі ці рослини цвіли одночасно?

— А що тут такого? Квітковий магазин, добрива всякі дають, ґрунт правильний, і таке інше, — мимрив довгань.

— А часто ти бачив, щоб Цереуси так пізно розквітали, і причому в такій кількості? — Напарник смикнув за завісу, за якою потопали у білому цвіті сині стебла кактусів.

— Та я взагалі не знаю, що то таке.

— Так отож бо, що не знаєш, — пришпилив поглядом напарник довготелесого, і вони ще довго про щось сперечалися.

Аори тих сварок не чули, бо вже були на іншому кінці міста біля ветеринарної клініки, яка служила і притулком для самотніх тварин. Пані Мані для початку оглянула все навколо, щоб переконатися, чи й тут немає стеження. Ніби чисто.

— Пане Рох, ви там? — Легенько стукала у шибку Веснянка.

— Аякже, — крізь прочинені двері висунулася чоловіча голова.

— Пане Рох, ми за вами. Стає небезпечно, — Веснянка говорила швидко і позирала на подругу, яка так і сиділа на мотоциклі.

— Давайте завтра, шановні, — протягнув чоловік, — Герцог неспокійний сьогодні, а в Цезаря лапи болять страшенно, масажу просить.

— Ви не розумієте? — Гримнула Пані Мані. — Завтра ми вас вже можемо не застати!

— Ну я не знаю, дами, — здавалося, йому і діла немає до небезпеки, — Зефірчик не засне, поки йому пузце не почухають, я не можу його вгонити в такий стрес.

— То хапайте Зефірчика, і ходу! — Пані Мані завела мотоцикл, і він ритмічно ревів, ніби стогнав від нудьги.

— Ну, як скажете.

Двері за диваком зачинилися, а за хвилини дві він вийшов при повному параді: коричневий костюм в клітинку ідеально сидів по фігурі, на шиї у химерний вузол був пов’язаний зелений шовковий шарф, на голові капелюх-казанок, а на ногах начищені до блиску капці. Коли Пан Рох підняв голову під ліхтарем, світло дозволило розглянути його маленькі очиці, курносий ніс і вуса, які чогось нагадували котячі.

За Паном Рохом дріботіло справжнісіньке рожевобоке порося.

— Як ми тут всі помістимося! — Сплеснула в долоні Веснянка.

— Ніяк, — кивала головою Пані Мані, — коляску прилаштуємо.

Вона витягнула з кишені невеличку кульку, яка нагадувала тенісний м’яч, кинула поруч з мотоциклом, і враз до нього приросла коляска.

— Пане Рох, Зефірчику, — Пані Мані зробила запрошувальний жест, показуючи на коляску.

— Що кажеш, мій любий Зефірчику? — Схилився над поросям аора. — Страшно без шолому? Вірю, дорогенький, техніка безпеки понад усе.

Пані Мані закотила очі, і, хитаючи головою, витягнула з кишені ще дві маленькі кульки, які після удару долонею перетворилися на два шоломи.

— Прошу вас, покваптеся, — підганяла попутників Пані Мані, роззираючись на всі боки.