IV З Днем народження

Андрійко, як завжди, лише на мить заплющив очі, як раптом опинився в своєму перевалочному пункті. Сьогодні замість дверей в повітрі висіли велетенські яйця. «Такої чудасії тут ще не було. Певно, Ноктіс доклала свої руки. До речі про Ноктіс, де її шукати?»: думав хлопчик, роззираючись між рядами.

У світі сновидінь потрібно покладатися на свою інтуїцію. Андрійко заплющив очі, спробував абстрагуватися. Коли розплющив — яйця вже майоріли тисячами відтінків та візерунків. «Ніби мене в великодній кошик поклали».

З того різноманіття барв і малюнків Андрійко запримітив одну писанку. Вся вона була поцяцькована дрібними чорними узорами, а де-не-де пронизана червоними лініями. Вона значно програвала на фоні інших фарбованих у неонові кольори, прикрашених блискітками яєць. Та було в ній щось просте, магічне і чаруюче водночас.

Хлопчик підійшов до простого яйця. «Але як потрапити всередину. Його розбити потрібно, чи що?»: Мандрівник торкнувся до крашанки, а вона обернулася до нього іншою стороною, на якій, ніби у дзеркалі, виднілися засніжені гори та замерзлі водоспади. Хлопчик просто увійшов всередину — і опинився у новому чаруючому світі.

«І знову я босий. Треба хоч шкарпетки на ніч натягати»: подумав Мандрівник, коли його ноги торкнулися холодного колючого снігу. Андрійко йшов просторою долиною, стараючись не думати про те, що він в піжамі, і потихеньку починає дубіти від морозу. Небо було криштально-синім, ніби щойно помальованим рукою впевненого художника. Все навкруги ховалося під білим снігом: луги, гори, може й річки. Вдалині виднілися вершини, які майже пробивали небо гострими шпилями. Морозний вітер проймав з кожним поривом. От якби теплий одяг і санчата — інша розмова. А так радощі зимової природи зовсім не тішили.

«Чи не дарма я тут плентаюся»: думав хлопчик, поки борсався в величезній кучугурі на шляху до вершини пагорба. За кілька хвилин йому таки вдалося приборкати сніжну купу і видряпатися на вищу точку. Андрійко роззирався на всі боки, проте краєвид не мінявся. Раптом він побачив маленький зелений острівок: щось майоріло в долині. Хлопчик без вагань кинувся туди. Трохи падав, трохи котився, часом вдавалося робити незграбні стрибки. Сяк-так дістався до підніжжя, весь обліплений снігом.

Знову довелося дивуватися: невеличкий шматочок долини зеленів і цвів, а посеред цього пишного килима на повний зріст розляглася Ноктіс.

— Ну нарешті, зморилася тебе чекати, — буркнула дівчинка замість привітання.  

— Вже всі іскри покрала? — Вколов її Андрійко, бо чекав від неї похвали, а не докорів.

— Здалося б ще трохи, — не звернула увагу на кпини Ноктіс, і вже піднялася на ноги. — Холодно?

— Так, трохи.

— То зігрійся, — відповіла так, ніби це було елементарно.

— Як? Багаття розпалити? — Мандрівник вже починав сердитися, бо Ноктіс здавалася йому некомунікабельною і впертою.

— Можна і багаття, та довго. Зроби весну.

— Не можна! — Здивувався хлопчик.

— Чому?

— Тому що я не можу впливати на чужий сон.

— Не можеш чи не вмієш? — Примружилася Ноктіс.

— Ну, не можна мандрівникові впливати на дитячі сни, — знизував плечами Андрійко.

— Хто сказав?

— Хранителі.

— То й що? — І собі знизала плечами Ноктіс. — Ти ніколи не хотів спробувати?

— Та не можу я! Не вмію просто!

— То інша справа, і ми це виправимо.

— Хіба можна втручатися? Що буде, якщо я зашкоджу дитині?

— Ти не зможеш робити незворотні дії. Сили просто не вистачить. А от полегшувати собі життя у Всесвіті сновидінь — запросто.

— Але ж Хранителі…, — намагався ще щось заперечити Андрійко.

— Думаєш, твої хранителі тобі всю правду сказали? І на небезпеку зовсім не наражали? — Ноктіс зупинилася, і дивилася синіми очима просто в душу.

Андрійко не мав, чим заперечити такі слова. Що він відав про дії Хранителів? Він знав їх всього годину. І зараз на зв’язок навіть не виходять. Може не потрібен він їм зовсім.

— Зосередься, думай про тепло, про те, як тане в тебе сніг під ногами, — здавалося Ноктіс і діла не було до того, про що хвилюється її новий друг.

Андрійко заплющив очі, уявляв, як тане сніг, проростає трава, з’являються квіти, навіть струмочки біжать поряд. За хвилину розплющив очі, проте й далі стояв в снігу по кісточки.

— Уявляєш ти добре, проте не застосовуєш силу.

— Яку силу? Не має в мене ніякої сили.

— Є, ти просто повір у те, що ти можеш розтопити цей сніг.

Андрійко повторив «процедуру», проте результат залишався таким самим.

— Ще раз! — Командувала Ноктіс. — Тільки уявляй не те, як тане сніг, чи росте трава, а те, що це відбувається за твоїм бажанням.

Мандрівник ще раз заплющив очі, нічого не уявляв, а просто повірив, що має силу розтопити сніг не лише під ногами, а й у всіх горах. Думав про те, що він справжній маг чи супергерой із фільмів. Невідомо, скільки так простояв, та, розплющивши очі, побачив, що стоїть на клаптику зеленої землі.

— Добре, — схвально кивнула головою Ноктіс.

— Добре? Просто добре? — Не витримував Андрійко, — Та це ж круто!

Його нова подруга зібралася йти геть з цього місця. Хлопчик подумав, що не варто чекати похвали від неї. На вигляд дівчинка, а нудна, як всі дорослі.

— Тобі скільки років? — Раптом поцікавився хлопчик.

— Не знаю, — здавалося, Ноктіс було до того байдуже.

— Як не знаєш?

— Так. Не знаю.

— А День народження ти святкуєш коли-небудь?

— Що таке День народження? — Обернулася Ноктіс.

— Ну, свято таке. Особисто твоє. День, коли народжується людина. Її вітають, дарують торт, інші подарунки. В цей день все роблять для неї.

— Немає в мене такого дня, — спокійно відповіла вона.

— Жоднісінького не було? — Не міг вгамуватися Андрійко. — А подарунки тобі роблять?

— Ні, — незворушно відповіла Ноктіс, і здавалося, що їй справді було байдуже.