II Піраміда

Андрійко вмостився на задньому сидіння трамвая. Він обожнював трамваї. В його невеличкому містечку їздили тільки старі потріпані автобуси. До міста вони їхали електричкою, та це було якось буденно. А от трамваї викликали в нього дивний захват. Здавалося, що він вже переживав таку радість раніше. Проте не міг згадати, де саме.

Андрійко сів ближче до проходу, хоча він любив місця біля вікна. Та цього разу він віддав його мамі. Вона щось зосереджено клацала на телефоні. Мабуть, переписувалася з колегами. Хлопчик став вдивлятися в потилиці пасажирів, які сиділи попереду. Це була своєрідна гра: він любив придумувати історії про незнайомців.

Ось літній чоловік в сірому пальто і капелюсі. Трошки згорблений, ніби приховує щось. Чимось його постава нагадувала детектива. Чоловік обернувся, і на мить Андрійко помітив круглі окуляри в золотистій оправі. За ними ховався пильний погляд маленьких очей. «Точно детектив. Видивляється своїми очицями, принюхується носом, прислухається гострими вушками. Навіть обертається час від часу. А може, не детектив, а шпигун. Точно! Викапаний агент спецслужб!».

А он дівчина в червоній сукні, шкіряній короткій куртці, в руках велика папка. Дівчина нервово стукала ногою, обкусувала ніготь на одному пальці. Андрійко помітив на зап’ясті сліди від фарби. Мабуть, художниця. Везе свої роботи на суд визначному журі. Ось за великим дубовим столом сидить сивий огрядний дядько. Дивиться на роботи з-під закудлачених брів, похитує головою, плямкає губами, а потім підстрибує і починає танцювати дивний танок. Виявляється, він все життя чекав на такий талант. «Ех, от би пощастило тій дівчині, здається, вона дуже хвилюється»: думав Андрійко, поки його погляд не знайшов яскраво-руде волосся пасажирки, що сиділа по лівий бік кількома місцями попереду.

Хлопчик бачив тільки пишне волосся, що було вкладене в дивну стрижку. Пасажири заходили і виходили, переміщалися салоном, тому добре роздивитися жінку не вдавалося. Андрійкові вона здавалася на диво знайомою. Ось він розгледів сірий кардиган незвичної в’язки, ось черевик з довгим оранжевим носком.

«Довгий кардиган, руде волосся, смішне взуття… Та це ж Дрімця!!!» В голові стався справжній вибух від адреналіну, що вмить зашкалив, Андрійко аж підстрибнув. За секунду трамвай зупинився. Пасажири заметушилися. Хтось поспіхом виходив, бо проґавив зупинку за переглядом відео на телефоні, хтось намагався швидше зайти, аби зайняти зручне місце. Андрійко рвонувся з місця. Якщо Дрімця тут посеред білого дня, це точно щось означає.

Мама помітила, що її син побіг вперед. Вона й сама підвелася:

— Андрійку, ти куди! Це не наша зупинка!

— Я на секунду, — швидше пробурмотів, ніж відповів хлопчик.

Він опинився затиснутим між плечами та животами високих людей. На мить здалося, що зараз його винесуть з салону цією потужною хвилею. Проте хлопчику вдалося вивернутися, і він вже стояв збоку сидіння, де щойно була Хранителька. На місці уже нікого не було. Лише лежали окуляри з жовтими скельцями. Андрійко машинально схопив їх, поки хтось сюди не вмостився.

Він навіть не встиг розгледіти знахідку, як ззаду його рвонули за руку.

— Що ти чудиш? Це ж не наша зупинка! — Сердилася мама.

— Вибач, — бурмотів хлопчик, — я мусив підійти.

— Як це мусив? — Мамин погляд припер до підлоги.

— Мені здалося, що я бачив… ем… однокласника, — швидко зметикував хлопчик, хоча йому і не подобалося брехати.

— Все одно, хто б там не був, не варто від мене так йти. Ти ж міста не знаєш ще, — вже спокійніше відповідала мама.

Андрійко відчув легенький поштовх — трамвай рушав далі. Він поглянув у вікно. Воно було схожим на екран телевізора: там повільно пропливали обличчя людей, що стояли на зупинці.

Ось «детектив» і «художниця», огрядний дядько, студент з навушниками, а ось … Дрімця! Там стояла Дрімця!!! Вона виразно подивилася на Андрійка, а тоді підняла до обличчя такі ж жовті окуляри, які він знайшов на сидінні. Вона одягала їх повільно, ніби проводила інструктаж. Андрійко здогадався, що цим хотіла сказати Дрімця.

Вони знову вмостилися на сидіннях. Мама взялася до листування, а Андрійко нишком розглядав окуляри. На вигляд вони були як звичайний сонцезахисний аксесуар, проте хлопчик знав, що в Хранителів нічого не буває просто так. Тут точно є якась хитрість. В салоні хлопчику не хотілося приміряти знахідку, і він вирішив дочекатися, поки вони вийдуть на вулицю.

За дві зупинки трамвай зупинився. Вони з мамою вийшли з салону. Повітря на вулиці було прохолодним. Осінь все ще чарувала останніми барвами, проте уперто натякала, що зима близько. Небо було високим і чистим. Жодної хмаринки. Андрійко застебнув замок куртки під саме горло і сильніше напнув шапку. Вони пройшлися через невеликий сквер. Фонтани вже не працювали. На клумбах цвіли невеличкі айстри, на деревах з останніх сил трималися пожовклі листочки. Тут було спокійно і красиво. Ось ще кілька кроків, і відкрився вигляд на гігантську скляну споруду. Андрійко прочитав величезний напис червоними літерами: «Піраміда».

Це був сучасний офісний центр. Тут знімали приміщення десятки різноманітних компаній. Вважалося престижним мати офіс в центрі «Піраміда». Андрійкова мама також тут працювала. Проте вона трудилася не на якусь компанію, а була співробітницею самої «Піраміди». Організація мала декілька видів діяльності, як-от перевезення та торгівля, проте була в неї й інша, прихована від очей простих обивателів, сторона. «Піраміда» мала цілий дослідницький відділ, діяльність якого була строго засекречена. І саме в цьому відділі працювала Андрійкова мама…

— Зайдеш зі мною? Це ненадовго. — мама вже підходила до масивних східців.

Андрійкові кортіло подивитися на круті офіси, покататися ліфтом, повештатися  пустими конференц-залами, проте він згадав про окуляри. Поки мами не буде, варто їх краще роздивитися.

— Ні, я на лавці посиджу.

— Не замерзнеш? Це вже не літо?