I Злодійка

Андрійко стояв посеред дивного пустого місця, яке нагадувало декорації до фільму жахів. Він дивився на сотні дверей, що зависали в повітрі. Всі вони були дуже схожими між собою. Хлопчик ніяк не міг роздивитися на краєвид навколо. Здається, сіра пустеля, чи кам’янисті схили, а може, довжелезна зала без початку і кінця. Все одно. Це не мало значення. Двері. Їх так багато, а потрібно вибрати одні. Він стояв і намагався мислити, проте думки розсипалися, як сухі піщинки під поривом вітру.

Андрійко дивився на дерев’яні двері. Вони знову оточили його, взяли в міцне кільце, більші, менші і зовсім маленькі тягнули рученята-клямки з надією, що він смикне за одну з них.

Хлопчик відводив погляд від найбільших дверей, що витріщалися на нього з самої середини химерної зали. «Не може все бути так просто. Це не вони». Він намагався повернути голову, проте дверцята зирили на нього в самому мозку. «Зовсім як ті безумні очі в кошмарі». Андрійка зморозило, він ковтнув слину, і вирішив не думати, а просто потягти за будь-яку ручку. Він заплющив очі, покрутився на місці, зупинився і тицьнув пальцем навмання. Розплющив очі. Палець вказував на невеличкі дверцята з полупленим лаком. Найпростіші, найнепримітніші. Він ніколи не вибрав би їх сам. «Пора».

Хлопчик потягнув за ручку. Старі завіси застогнали від незвички. Мабуть, сюди сотні тисяч годин сну ніхто не зазирав. «Невже воно?»: не міг повірити Андрійко, хоча не знав, що саме шукає.

«Пора». Він ступив на поріг, затримавши дихання. За дверима мерехтіло, шуміло, сичало, але прохід ніби був завішений плівкою. Довіра і сміливість — ось плата за знання. І невідомо, що там буде: динозавр, відкритий космос, підводний світ, чи ще щось химерніше.

Андрійко переступив поріг. Всього на секундочку заплющив очі. За дверима буяли весняні заквітчані луки. Здається, всі квіти світу захотіли вирости саме тут. Схили купалися в червоному, синьому, жовтому, розмальовувалися білим, декорувалися зеленим. Все пахнуло, шелестіло, цвірінькало, пищало, гуділо. Рай. Андрійко потрапив у рай. Проте, все може змінитися за секунду. «Ага, бачили вже таке, нема дурних розслаблятися».

Андрійко плентався ароматними схилами, роззирався навколо, дивився вгору, стукав ногами по землі. Якби він бачив себе збоку, то точно розсміявся б: маленький кудлатий хлопчик крокує на напівзігнутих ногах, обертаючись на всі боки, ніби злочинець. Такий собі пірат суміжного світу. «Так і не запитав, чого вони його називають суміжним світом»: в такі хвилини хлопчик думав про все на світі, згадував найдрібніші деталі минулих днів. Все здавалося важливим. Розум ставав світлим і ясним, і, здавалося, що він здатен перевернути Всесвіт, а може, і не один.

Мандрівник брів жовтою долиною. Посеред неї розрослося величезне дерево з покрученими гілляками, а на ньому тріпотіли дрібні фіолетові листочки. Масивний стовбур де-не-де був потрісканий, стара кора місцями закручувалася в трубочки. Гілля химерного дерева нагадувало вербу. Довгі пасма розвівав легенький вітерець. Деякі листочки зривалися за вітром, крутилися, пірнали в повітряні ями, летіли, ніби польоту не буде кінця-краю, а потім падали і губилися між дрібним жовтим цвітом. Де-не-де над фіолетовою кроною спалахували іскри.

Дерево було важливим. Потрібно було до нього підійти. Андрійко вчився розпізнавати свої бажання. Він усвідомлював, які є лише його поривами, а які дійсно були значущими.

Ставало спокійно. Місцинка навіювала відчуття благодаті, хоча від різноманіття кольорів мерехтіло в очах. Андрійко вже випростався, перестав озиратися і насторожуватися при кожному гучному звукові. На мить він замилувався бузково-рожевим небом, на якому світилися кілька супутників, що чимось нагадували Місяць. Один був великий, на ньому навіть виднілися кратери від ударів метеоритів. Два супутники були меншими, темнішими.

Андрійко зробив крок, та його нога ступила на щось м’яке. Воно заворушилося. Мандрівник підстрибнув. З високої жовтої трави визирнула дівчача голова з довгим волоссям. Дівчинка різко сіла, тоді зірвалася на ноги. На Андрійка дивилися безмежно-сині очі темношкірої дівчинки. Тої самої, яку він вперше побачив у дзеркалі в чужому сні.

Вони стояли один навпроти одного, проте дівчинка дивилася немов крізь нього, ніби й не стояла перед нею інша людина. Хлопчик повернув голову. Двері все ще висіли в повітрі. Є шанс на відступ. Він на секунду завагався: повертатися додому, чи йти вперед, до невідомого.

Дівчинка відвернулася, потягнулася, покрутила головою і стала щось видивлятися над фіолетовою кроною. Вона напружилася, зосередилася: Андрійко це зрозумів по напівзігнутих ногах та руках. Ось-ось повинно щось статися. І справді, з якусь секунду над деревом спалахнула іскра, дівчинка підстрибнула, витягнула руку. А далі Андрійкові здалося, що все відбувається ніби в уповільненій зйомці. Вона полетіла до іскри, схопила її рукою, смикнула — і вже іскра світилася в її долоні.

— Ти! Це ти крадеш іскри! — Крикнув Андрійко на весь голос.

Дівчинка обернулася, її красиве обличчя було здивованим. Проте вона була вражена не від того, що хтось викрив її «злочинну діяльність», а від дечого іншого.

— Ти мене бачиш?! — Так само голосно запитала вона.

— Звичайно, що бачу! Ти крадеш іскри! Ти злодійка! — Верещав Андрійко.

— А зараз бачиш? — Вона ступила крок йому на зустріч.

— Та-а-а-ак! — Протягнув Андрійко, театрально розводячи руки в сторони.

— А зараз? — Дівчинка ставала все більше збентеженою, вона помружилася, на секунду заплющила очі.

— Так. Бачу. — Андрійко починав заспокоюватися.

— А тепер? — Запитала дівчинка за мить.

Вона знову заплющила очі, сильно напружила обличчя, її довге волосся порухалося, хоча вітру й не було.

— Бачу, проте вже не так чітко, ніби за затемненим склом стоїш, — Андрійко не розумів, до чого ці питання.

— Неймовірно! Ти можеш мене бачити, коли захочеш. А ти й справді набагато сильніший, ніж всі думають, навіть ти сам. — Відповіла дівчинка і рушила на пагорб.