Андрійко стояв перед новою школою та вивчав величезну споруду. Його стара школа була значно меншою та якоюсь привітнішою.
Це була правда. Якби вони пішли до школи вчора, мабуть, він почувався б жахливо. Але після всіх пригод здавалося, що він зуміє вибратися з будь-якої халепи. «Шкода тільки, що хранительки в голові не буде, і я не буду чути її підказок». Вони зайшли у величезний вестибюль, а потім піднялися сходами на другий поверх. Серед лабіринтів відшукали «5 Б». Поки мама розмовляла з вчителькою, Андрійко спостерігав за дітьми та згадував своїх друзів, таких простих і безпосередніх. Хоч би й тут такі діти знайшлися.
У хлопчика впилися тридцять пар очей. Його з цікавістю вивчали, і кожен складав про нього своє, можливо і хибне, враження.
Андрійко старався не видавати своє хвилювання, і вирішив не мудрувати: сказав, що переїхав, бо батьки знайшли нову роботу. А ще він любить відеоігри, фільми, кататися на санчатах і відвідувати цікаві місця.
Хлопчик йшов між рядами, і відчував, що серце прискорювало ритм, тільки от незрозуміло, чому. Коли його очі зустрілися з Софіїними, все стало ясно — перед ним сиділа дівчинка зі сну, в якому він здобув синю іскру!
Андрійка на мить кинуло в жар. «Хоч би не почервоніти»: думав він, стараючись вгамувати хвилювання. Проте здавалося, що дівчинка була до нього абсолютно байдужою, лише на мить поглянула і відвела великі зелені очі. Тим часом вчителька продовжувала.
Від її слів Андрійко знову стиснувся і вріс у стілець: «Я ще сплю, і кошмар продовжується». Та Олеся Дмитрівна вела далі.
Навколо прокотилися вигуки полегшення. «Непоганий початок. Завдяки мені контрольної не буде»: міркував хлопчик.
Як і очікувалося, бажаючих не було. В класі стало тихо, навіть дуже тихо. Мовчання затягнулося, та раптом Андрійкова сусідка підняла руку.
Софія піднялася та якось незграбно йшла між рядами. Її ноги були дивно зігнутими, а стопи вивернутими досередини. Вона йшла перевальцем, і Андрійко виразно почув дівчачий шепіт позаду «кривулька» і смішок кількох дітей.
«Слава Богу, що мене не чіпали»: радів хлопчик. Поки Андрійко думав, Софія вже розписувала короткий запис, та пояснювала, що ї за чим потрібно шукати. Задача була на 4 дії, Андрійко точно так швидко її не розв’язав би.
Софія поверталася такою ж незграбною ходою. Хлопчик помітив, що її ліва рука була дивно зігнута, і дівчинка ні разу її не розпрямляла. Решту уроків пройшли спокійно, перерви також. Діти розпитували хлопчика про те, де він жив, цікавилися колишньою школою. Загалом, все пройшло нормально. Андрійко побачив, що Софія майже не вставала зі свого місця, і за весь час вони не перекинулися жодним словом.
Закінчивши всі заняття, Андрійко збирав свої речі. В голові була каша. Все змішалося докупи: минула ніч, навчання, нова квартира, незнайомі дороги, чужі двори. За роздумами він помітив, що Софіїн шарф упав під стілець і лежить там. Він наздогнав дівчинку в коридорі. Вона тримала свій портфель, перевальцем крокуючи до сходів.
Андрійко чув цей термін, проте ніколи не цікавився, що ж це таке. Розпитувати Софію далі йому здавалося недоречним. Тому він просто повісив шарф на її ліву руку. Вона пішла, зробила кілька кроків, а потім обернулася. Її очі були чистими, виразними, а вигляд був як у людини, яка пізнала якусь вселенську мудрість.
Андрійко не міг поворушитися. Він ніяк не очікував, що Софія його запам’ятає. І як тепер з нею спілкуватися, чи варто щось пояснювати, чи запитувати. "Подумаю про це вдома, там вже мама певно чекає".
Коли хлопчик вийшов у двір, побачив, що його мама розмовляє я якоюсь жінкою, а біля них стоїть Софія. Андрійко підійшов, мама познайомила його з пані Марією, Софіїною мамою. Жінка люб’язно запропонувала підвести їх додому, і виявилося, що живуть вони в сусідніх будинках. Андрійко і Софія мовчали, і навіть не дивились один на одного, ніби боялися виказати секрети один одного.
Далі все було як на автоматі: обід, уроки, складання речей, улюблений фільм. Коли сім’я повечеряла, Андрійко, пішов до себе в кімнату. Він цілий день думав про це, але набрався терпіння, і аж тепер дістав конверт, а з нього срібну картку. Він ввів номер телефону у свій мобільний, підписав його як контакт «5», а потім став роздивлятися картку. Для звичайної візитки вона була якоюсь аж надто складною, радше скидалася на банківську карту. Він вертів її в руках, стискав пальцями, як раптом щось клацнуло, і з середини карти випав напівпрозорий кружечок. Матеріал скидався на суміш пластику та скла. Хлопчик покрутив його в долоні, взяв пальцями, трохи притиснувши, як раптом кружечок збільшився і став схожим на екран Піймача. Андрійко побачив там невеличкий виступ, ніби кнопку, і натиснув на нього.