У пошуках іскри

Андрійко лише на секунду заплющив очі, проте знову проґавив ту мить, коли перенісся з офісу Хранителів у це чудернацьке місце. Воно чимось нагадувало суміш вокзалу і перону метро, тільки потяги не прибували. У величезному прямокутному залі, розділеному колонами, було безліч людей. Навіть не зовсім людей: там ходили химерні істоти, герої мультфільмів, текли вертикальні ріки, накочував туман, зривалися пориви вітру, що приносили з собою солодкий запах цукрової вати.

• Андрійку, ти мене чуєш? — спокійний голос Дрімці знову звучав у голові.
• Так, чую. Я уже в чиємусь сні?
• Ні, поки що. Ти в так званому перевалочному пункті. Тобі потрібно звільнитися від присутніх.
• Як?
• Абстрагуйся. Так буде простіше працювати.
• Що зробити?
• На мить заплющи очі і уяви, що ти стоїш в порожній залі.

Андрійко заплющив очі, проте ніяк не міг уявити залу, в якій зовсім немає людей. Спробував ще раз. Згадав старий кінотеатр у своєму місті без відвідувачів. Коли знову підняв повіки, все ще стояв у чудернацькій залі, проте вона уже була порожня.

• Молодець. А тепер розтисни кулак і розглянь Піймач.

Андрійко поглянув на пристрій. Збільшив його. Крапочки у верхньому ряду все ще миготіли, індикатор іскор не світився.

• Проведи пальцями по поверхні Піймача справа наліво так, ніби листаєш сторінки у телефоні.

Андрійко порухав пальцем. Зображення змінилося. Тепер на екрані він бачив сплячого хлопчика років тринадцяти.

• Це Марк. Ти йдеш у його сон. — Дрімця говорила розмірено та спокійно. — Поверни монітор у первинний вигляд. Приклади палець до першої крапочки. Вона червона з вкрапленнями зеленого та бузкового.

Андрійко з завмиранням у серці приклав палець до першої позначки. Очей цього разу не заплющував. Нізвідки виросли дерева, що тяглися ввись, мабуть, метрів на п’ятдесят, а стовбури були такі товсті, що хлопчисько на їхньому фоні виглядав як маленька комашка.

• Я на зв’язку, проте без потреби тебе відволікати не буду. Якщо щось зацікавить, чи буде дивне відчуття, одразу питай.
• Ага, — від подиву розсіяно мовив хлопчик, бо ліс уже починав змінюватися.

Він стояв на м’якому килимку з моху. Ногам було прохолодно та приємно. Хлопчик порухав пальцями, як він часто робив на пухнастому маминому килимі.

Андрійко підняв голову догори, але не побачив ні завершення крон, ні неба. Дерева росли ідеально рівними рядами, проте виглядали так, ніби лісу було тисячу років. Навколо нього розрослися велетенські папороті, незнайомі чагарники. Навколо стояла урочиста тиша. За мить крізь ряди дерев стало пробиватися сонячне світло. Воно просочувалося між могутніми стовбурами, ніби вода, що тече крізь пальці.

Світло змінювало забарвлення. Тепер воно не було м’яким жовтим, а ставало сріблясто-холодним. Темнішало. Андрійко ступив кілька кроків, і з-під ніг почали підійматися блискучі пилинки. Він ніяк не міг збагнути, що воно таке: комахи, світлячки чи люмінесцентний пил. З кожним кроком світляків ставало все більше, вони переливалися, а все навколо ставало залитим холодним сяйвом. Пил осідав на листі папороті, стовбурах дерев, проте не згасав, а миготів холодно-синім світлом. Хлопчику було не просто приємно, а радісно. З кожним наступним кроком щастя ніби розросталося всередині, і, якщо він зараз не випустить його назовні, то воно просто розірве груди. Потрібно щось робити.

• Хочу бігти, — мовив майже пошепки.
• То біжи, — спокійно відповіла Дрімця.

І він побіг. Спочатку робив обережні кроки, а за секунди вже мчав з шаленою швидкістю. Здавалося, що замість моху тепер батут, який пружинить і відкидає його догори. Летів так, ніби за ним женеться кровожерлива горила. Вдихав прохолодне повітря в груди, яке паморочило голову. Невідомо, скільки ще б тривав цей спринт, якби не підніжжя засніженої гори, яка з’явилася нізвідки. Андрійкові було цікаво подивитися на ліс ще раз, але чомусь він не зміг повернути голову.

• Так дивно, — мовив сам до себе, проте сподівався, що Хранитель його почує. — Я не дуже полюбляю спорт, а бігати і взагалі не люблю.
• Тобі ще важко відділяти свої бажання та вподобання від бажань сплячого. Нічого, десь на третьому сні навчишся.
• Добре, що він у річку не захотів стрибати, бо плавати я взагалі не вмію.

Дрімця засміялася.

• І куди далі?
• Тільки вперед!
• На гору?
• Ну, іншого шляху вперед не бачу.
• Я півроку буду борюкатися в цих снігах, — ентузіазм мандрівника потроху згасав.
• Якщо захочеш, вийдеш за три кроки.
• Але я босоніж, задубію, мабуть.
• Андрійку, важливе правило сну: ти можеш все, якщо захочеш. Уяви, що швидко вийдеш вгору і не змерзнеш в ноги.

Робити нічного, назад вертатися нема з чим. Доведеться лізти вгору. Андрійко ступив на білий сніжний покрив. В ноги впилися тисячі гострих шпичаків. Він спробував знову абстрагуватися, проте не вийшло. Потім вирішив йти швидко, як тільки зможе, адже лісом біг, немов лань, і навіть не засапався. За роздумами і не помітив, як пройшов значний відрізок шляху.

Раптом в голові почали лунати треки з відомих дитячих мультфільмів і фільмів.

• Що це? Звідки музика?
• Це я тобі ввімкнула. Пробач, не знаю твоїх музичних смаків, але, думаю, ти дивишся телевізор, а там багато мультиків показують.
• Так, чую знайомі пісні, — Андрійко повеселішав, — залиште якусь ритмічну.

Дійсно, діло стало просуватися краще. Хлопчик забув про босі ноги і колючий сніг. Він йшов, підстрибуючи та пританцьовуючи, хитаючись в такт з музикою. До вершини залишалося кілька кроків.

• А ти раніше на гори виходив? — Поцікавилася Хранителька.
• Ні, не доводилося ще. Завжди думав, що це складно, і я не осилю.
• Бачиш, майже осилив. Для таких випадків у мене є гімн переможців.