Знайомство

Пан Сон брів вулицями спорожнілого міста. Ступав неквапливим кроком, заглядав у вікна, протискався між будинками, аби помістити свої широченні плечі. Крокував тихо, нечутно дихав, ніби боявся порушити чужі чари. Його велетенська статура могла б налякати навіть сміливців. Марево його пальта скидалося на туман, що стелився вечірнім містом. Його невагоме тіло було лиш миготінням, а жарини блискучих очей могли бачити тільки обрані. Повітря навколо пахнуло вологою та опалим листям, і на землю почала опускатися холодна мжичка.

Пан Сон вже збирався розчинитися у холодному повітрі, коли відчув, що на верхньому поверсі крайнього будинку ніяк не може заснути дитина. Сон впритул приплив до вікна і побачив, що у ліжку крутиться хлоп’я. Повітря в кімнаті наповнювалося смутком, страхом і ще чимось незбагненним. Сон торкнувся шибки. Туман розсипав на склі химерний узор, ніби мороз на зимовому вікні. Проте сніжинки різдвяних малюнків не вміють проникати в помешкання, а сірі клубки туману просочилися крізь скло, склалися в мозаїку і опустилися на ковдру хлопчика.

Сон хотів ступати далі, аж раптом підскочив від несподіванки. Такого з ним давно вже не було!

******************************************************************

Андрійко крутився в своєму ліжку і ніяк не міг задрімати. Все в цьому домі було не так. Нова кімната здавалася непривітною і пахла пилом, ковдра кусалася, а подушка ніби навмисно втікала з-під голови. Сьогодні в Андрійка був складний і довгий день. Він покинув своє невеличке містечко і переїхав з батьками у велике місто. Його лякав великий і шумний мегаполіс. Будинки були велетенськими і якимись однаковими, все шуміло і свистіло, люди поспішали і не піднімали очей до неба.

Андрійко любив свій старий дім. Йому подобалося жити там з батьками і бабусею. В його вікно стукала вишня, в саду жив їжак, і хлопчик частенько залишав йому шматок ковбаси. Хоча мама сміялася, і казала, що ковбасу наминає нахабна сусідська кішка Майка. Влітку бабуся садила в саду матіолу, яка ввечері пахла неземним ароматом, від якого паморочилося в голові. Весною вулиця потопала в бузку, все заливалося біло-фіолетовим кольором. На канікулах ганяли з хлопцями на шкільний стадіон, а взимку влаштовували змагання з санного спорту.

До школи ходив з друзями. Васько постійно клеїв дурня, а Максим вгадував, на якому уроці вчителька викликатиме його до дошки. Здавалося, життя тектиме в такому ж ритмі ще з десяток років. Але кілька місяців тому в домі все частіше стали звучати слова «перспективи», «можливості», «високий дохід», і найстрашніше слово для Андрійка «переїзд»! Він збирав речі неохоче, підступні сльози накочувалися раз у раз. Тоді мама порадила поплакати: «Нехай краще плачуть очі, ніж крається серце», — сказала вона. І на диво, Андрійко зрозумів, що поплакавши, став відчувати себе краще.

Зараз йому рюмсати не хотілося, але було так сумно, що, здавалось, розпач матеріалізується в якусь лиху потвору.

Андрійко і далі б крутився в ліжку, але його увагу привернула якась химера. За вікном виднілися дві велетенські жарини. Спочатку він подував, що то у сусідньому будинку ввімкнули якісь сучасні ліхтарі, але жарини наближалися. А потім навколо них заклубочився світло-сірий туман, який склався в обриси людського обличчя. Андрійко чітко розгледів коротке волосся, широкі брови, високий лоб, ніс і рот. Все б нічого, от тільки дивна голова була розміром з ціле вікно.

Андрійко накрився ковдрою, на всякий випадок ущипнув себе за руку, бо вже подумав, що помер. Заболіло, але хто його зна, може й мертві відчувають біль. Такого він не знав. Дихав тихенько, хоч серце стукотіло так, що здавалось розіб’є ребра і вистрибне назовні. Краєм ока хлопчик побачив візерунок на склі, а потім малюнок з туману впав йому на ковдру.

Від страху підступно задзвеніли зубенята і затряслися руки. Проте нічого поганого не сталося. Андрійко виглянув і помітив, що туман потихеньку віддаляється. «Чому бути, того не минути», — казала його бабуся. І дійсно, страшно, аж ноги не слухалися, але коли ще випаде нагода побачити таке чудо. Хлопчик скинув ковдру, навшпиньках подибав до вікна, як раптом його очі зустрілися з яскравими жаринами! Андрійко крикнув і відскочив, як переполоханий заєць. Дивна химера теж стрепенулася, відсахнулася, а потім стала пильно вивчати хлопчака. Так вони і стояли: дитина дивилася на туманне марево з головою людини, а Пан Сон розглядав темноволосого худого хлопчика, з тереновими очима і тремтячими руками.

********************************************************************

• Ти бачиш мене? — спитав чоловік, створений з клубів імли.
• Звісно бачу. А ви хто? Може, це просто сон? — спитав Андрійко тремтячим голоском, який чомусь став аж надто тоненьким.
• Я — Сон, але от ти не спиш. Такого давненько я вже не бачив. Може, років зо триста. Чому не спиться, друже?

Андрійко намагався зрозуміти сказане, а щоб не виглядати переляканим горобеням, вирішив продовжити розмову.

• Не можу звикнути до нового ліжка, і кімнати, і будинку, і…життя.

Пан Сон спостерігав за хлопчиком. Звичайне собі хлоп’я років десяти-одинадцяти, з ластовинням, в піжамі з дивними людьми, чи то черепахами. Хто його розбере тих нових казкових героїв. Але такої стійкості до туманного марева не зустрічав давно. Хлопчик навіть не позіхнув жодного разу. Може це побічна дія страху?

• Нічого. Зараз допоможемо, — мовив сон, і дістав з кишені жменьку чогось сріблястого.
• Стривайте? Що ви хочете робити? — трохи злякано спитав хлопчик.
• Застосую міцне снодійне, — засміявся Сон.

Його голова та руки просочилися крізь скло та стіну і опинилися в кімнаті, в той час як тіло залишалося на вулиці. Сон розкрив долоню, і Андрійко побачив пил, який виблискував, як справжні коштовності. Іншою рукою чоловік взяв щіпку пилу і потягся до фігури дитини.

• Зачекайте! То хто ви? — Андрійко виставив руку наперед, ніби хотів, аби незвичний гість застиг.
• Я — Сон. Я провідник між фізичним світом та всесвітом марень. Я даю людям відпочинок, спокій, втілюю фантазії, допомагаю впоратися зі страхами, і ще багато чого.
• І всі вас можуть бачити? А чого я ніколи раніше не бачив? Ви тільки в місті живете? Ви літаєте? — в Андрійка було стільки питань, що він і про страх забув.