10.3

Дар'я

Роман коротко розповів, як вони блукали у заметілі й натрапили на стару колибу.

— Нам дико пощастило на неї вийти.

Він знову зиркнув на мене, і я знову впіймала цей його німий, знущальний докір.

— Ми вже готові були молитися на карпатських пастухів, які залишили там дрова, ну і на твій кошик із делікатесами, Максе.

Максим задоволено рассміявся і міцно ляснув Романа по плечу:

— Це тобі дякую, друже, що подбав про мою дівчинку!

Мене аж пересмикнуло від цих слів. Я ледве змусила себе підняти очі й побачила на обличчі Романа криву, цинічну посмішку.

— О, їй неважко догодити, вона невибаглива, — відповів він.

Тільки я почула прихований бруд і образу в цій фразі. Але мені було вже байдуже. Можна подумати, це я ганялася за ним навколо колиби, зривала одяг і змусила переспати зі мною!

Я повернулася до Максима, аби перевести тему:

— Що з твоїм терміналом в порту? Все обійшлося?

Він лагідно провів пальцем по моїй щоці.

— Упізнаю свою Дашу! Хвилюєшся за бізнес у такий момент, коли сама ледве вибралася з халепи. Усе добре, ситуацію взяли під контроль, збитки мінімальні, ніхто не постраждав.

— Я така рада, — тихо видихнула я.

Максим узяв мою долоню, збираючись піднести до губ, але раптом завмер і схвильовано вигукнув:

— Дашо, а де твоя обручка? Сподіваюся, ти не загубила її в снігу?

— Ні, вона… Я… — я безпорадно глипнула на Романа, але його обличчя було наче висічене з каменю. Зелені очі байдуже дивилися кудись повз нас на засніжені вершини. — Я сховала її в рюкзак, щоб не злетіла з пальця.

— Ану, дай-но сюди, — звернувся Максим до свого водія, який уже переніс наші речі ближче.

За хвилину він дістав із маленької кишеньки рюкзака на блискавці моє кільце. Максим узяв мою тремтячу руку і впевнено одягнув крижаний діамант назад на безіменний палець.

— Ну ось, тепер усе на своїх місцях, — задоволено підсумував він.

Ох, якби ж то! Насправді все перевернулося й розлетілося на друзки. Я підняла очі, намагаючись знайти поглядом Романа, але його поруч уже не було. Максим знову міцно обійняв мене, притискаючи до себе, і через його плече я побачила лише широку спину Романа у синій куртці. Він швидким, упевненим кроком віддалявся від нас, спускаючись схилом униз.

Я розуміла, що бачу його в останній раз у житті. Серце розривалося від дикого, невимовного болю. Не втримавшись, я заплющила очі й ледве чутно прошепотіла йому навздогін:

— Любий мій… Життя моє… Я завжди кохатиму тебе. Одного тебе.

Почувши мій тихий шепіт, Максим сприйняв його на свій рахунок і обійняв мене ще міцніше.