10.1

Дар'я

— Дашо, ти прокинулася?

— Так.

— Уже ранок.

— Справді?

— Ага. — Роман трохи поворухнувся і закинув голову. — З-під дверей пробивається світло.

Вітер за вікном нарешті вщух. Я затамувала подих і міцніше обняла його, намагаючись відтягнути неминуче.

— Думаєш, буря закінчилася?

Наші фрази звучали якось надто прісно й штучно.

— Так, — Роман теж не мав жодного бажання ворушитися. — Пора вставати й одягатися, — з неохотою вичавив він.

— Твоя правда.

— Але мені дико не хочеться.

— Мені теж.

Ми знову притислися одне до одного, і наші губи злилися в палкому, майже відчайдушному поцілунку. Але ідилія вже скінчилася. Відігнати відчуття, що над нами нависла тінь Максима, більше не вдавалося.

Одягалися ми в повній тиші, чомусь раптово засоромившись одне одного. Дивно: ще кілька годин тому ми були абсолютно оголеними й нерозлучними, а тепер ніяково відверталися. Усі спроби завести якусь банальну розмову провалювалися. Ми замовкли. А про що говорити? Все і так зрозуміло.

Роман штовхнув двері. Завірюха повністю перекроїла схил, але снігу намело не так уже й багато. Небо залишалося сірим, проте нічний ураган змінився легким карпатським вітерцем, який ледь колихав припорошені смереки.

— Ну що, спустимося без проблем, — констатував Роман.

— Добре, — невпопад відгукнулася я.

Поки він розгортав угли в буржуйці, щоб вогонь остаточно згас, я обтрусила плед. Роман натягнув куртку і наполіг, щоб я знову загорнулася в шерстяну ковдру. Весь наш багаж — рюкзак, камеру й кошик із залишками розкішного обіду — ми розподілили так само, як і вчора. Прийшла пора прощатися з нашою колибою.

Я затримала погляд на темних кутках хатини, намагаючись назавжди закарбувати це місце в пам'яті. Коли я переступила поріг, очі застелили сльози, і засніжені гори навколо розпливлися. Ступаючи слід у слід, я мовчки пішла за Романом.

Ми спокійно дійшли до краю лісу, а коли вибралися на відкрите плато, у мене всередині все обірвалося. Далеко внизу ми побачили рятувальний загін. Чоловік тридцять-сорок у повній екіпіровці, вишикувавшись ланцюжком, прочісували схил.

Роман зупинився й криво усміхнувся:

— Дивлячись на те, з якою армійською чіткістю вони працюють, командує парадом Максим.

Я промовчала. Перевісила сумку з його камерою на інше плече й рушила далі. Що я скажу Максиму? Чи стане він розпитувати про цю ніч, чи й так усе зрозуміє з першого погляду? Одне я знала точно: якщо ми з Романом зараз бодай на секунду переглянемося, усім усе стане ясно.

Але чим ближче ми підходили до рятувальників, які нас уже помітили, тим жорсткішим ставало обличчя Романа. У його зелених очах не залишилося й сліду від того нічного тепла. Тепер у них відбивався лише холодний карпатський сніг.

У мене здавило груди, і важкий спуск тут був ні до чого. В якомусь таємному куточку душі я до останнього сподівалася на диво. Сподівалася, що ми зможемо переступити через свій егоїзм і страхи, щоб зліпити наші життя в одне ціле. Ну не можна ж просто взяти й викреслити таку фантастичну ніч!

— Вони нас побачили, — перервав мої думки Роман.

Він поставив важкий кошик на сніг і помахав руками. Я побачила, як у відповідь активно замахав чоловік у яскраво-червоній лижній куртці. Сумнівів не було — це Максим. Він щось скомандував іншим, і частина загону разом із ним рушила в наш бік.

— Почекаємо їх тут, — запропонував Роман і з полегшенням скинув рюкзак.

Я згорнула плед, поклала його на плаский валун, і ми сіли поруч. З кожною секундою мовчання ставало дедалі нестерпнішим. Нарешті Роман повернувся до мене, довго дивився в очі, а потім глухо заговорив:

— Дашо… щодо минулої нічної історії…

«Ну ось, починається, — панічно подумала я. — Тільки не влаштовуй сцен! Не смій ревіти!»

— Я ніколи не думав, що це знову повториться, — продовжував він. — Після тієї першої ночі під час грози, коли я дізнався про твої заручини, я поклявся залишити тебе в спокої. Але потім у горах ти сказала, що не виходиш за Максима... І вчора вранці в номері…

— Не треба про минулу ніч, Романе, прошу тебе, — я зціпила зуби, стримуючи сльози, що вже пекли очі.

— Значить, ти розумієш, що я відчуваю? — майже пошепки запитав він.