8.6

Дар'я

Роман повернув голову і подивився на мене. Його посмішка миттєво змила весь залишок мого страху. Я безсило притулилася лобом до його плеча:

— Зі мною все добре.

— Що ж, подивимося, чи вдасться нам залізти в цю халабуду.

Він смикнув двері колиби — вони виявилися незачиненими.

— Добра, довірлива душа, — кинув Роман і зайшов першим. За мить вигукнув: — Ей, та тут просто люкс! Заходь, Дашо.

Я пригнулася, переступаючи низький поріг, і озирнулася. Ця стара хатина, збита з грубих брусів, зараз здалася мені найзатишнішим місцем на планеті. В одному кутку лежало якесь сіно та інструменти, на стіні висіло дерев'яне відро, а біля протилежної стіни стояла стара залізна буржуйка.

— По-моєму, на нас тут чекали, — розсміявся Роман, опускаючись на одне коліно біля печі. — Ого, та тут навіть сухі дрова є!

Я радісно закивала, скидаючи змоклий плед. Запах мокрої вовни змішався з ароматом сухого дерева й пилу. Для мене зараз не було кращих парфумів. Роман підвівся, обтрусив забруднені сажею руки об джинси, і ми просто завмерли, дивлячись одне на одного. Екстрим завжди зближує, а ми в цю секунду стали ближчими, ніж будь-коли.

Я зробила невпевнений крок уперед і миттєво опинилася в його міцних обіймах. Роман уткнувся обличчям у моє волосся, шепочучи щось безладне, а я обхопила його за талію, притискаючись так сильно, що, здавалося, ми зрослися. З очей бризнули сльози, я заридала прямо в його светр.

— Гей, ти чого? — він ніжно підняв моє підборіддя. — Плачеш? Тобі не подобається перспектива замерзнути в одній могилі зі мною? — пожартував він.

— Я так злякалася...

— Хіба я не казав, що витягну нас? Ти мені не довіряєш?

— Довіряю, але…

— Все вже позаду, — він акуратно прибрав розпатлане волосся з мого обличчя. — Мені теж на мить стало стрьомно. Але тепер ми в розрахунку: ти врятувала мене під час грози, я тебе — під час бурану.

Я знову притулилася до його грудей. Його залізна впевненість миттєво передалася мені.

— Ну, ти тоді не завдав мені клопоту, — пробурмотіла я, а потім хитро підняла голову: — Я б зробила це для будь-кого.

Роман перехопив мої зап'ястя і з удаваною суворістю відсунув мене від себе:

— Ти що, хочеш, щоб я виставив тебе назад на мороз?

— А ти зміг би? — з викликом запитала я, знову линучи до нього.

Він капітулював і розплився в усмішці:

— Ні, чорт забирай. Звісно, ні. Ти ж знаєш.

Його губи знову жадібно впилися в мої, а руки нетерпляче стисли моє тіло крізь куртку. Коли він нарешті дав мені ковтнути повітря, я слабко підняла руки:

— Здаюся.

— Чудово. А тепер за справу, — скомандував він. — Тягни наші речі, а я спробую розпалити буржуйку. Сподіваюся, димар не забитий.

Поки Роман возився біля печі, чиркаючи сірниками, які хтось завбачливо залишив на полиці, я знайшла в кутку два шматки чистого брезенту й розстелила їх біля вогню. Це спрацювало — з пічки пішло перше благословенне тепло.

— Дров тут обмаль, — зауважив Роман, дивлячись на вогонь. — Я вийду, гляну навколо, десь стовідсотково має бути дровітня. Ну й вода потрібна, розвідка каже, що поруч має бути джерело.

— Ні! — панічно крикнула я. — Не треба! Прошу тебе, не йди туди!

— Мала, спокійно, все буде ок. Я не відходитиму далеко. Нам потрібна вода, поки зовсім не стемніло. Котра година?

— Уже темно, — я зиркнула на екран телефона. — Ого, сьома вечора.

— Оце так я розслабився під час нашого привалу...

— Ти просто втомився.

— Ну, не скажи, — він грайливо примружився. — Якщо деякі частини мого тіла й утомилися, то інші…

— Романе! — з докором посміхнулася я.

Він рассміявся і зняв із гачка дерев'яне відро.

— Я швидко. А ти сиди тут і нікуди не виходь, скільки б мене не було.

— Будь обережний.

Він лагідно поплескав мене по щоці:

— Обіцяю. Поцілуй мене на прощання.