7.3

Дар'я

Я кулею злетіла з ліжка, стягнула нічну сорочку й гарячково натягнула перші-ліпші джинси та светр. Босі ноги взула в кросівки, у ванній наскору руку вмила обличчя, почистила зуби і пару разів провела щіткою по розпатланому волоссю. Мінімум косметики, жодних парфумів.

Ворвавшись назад у спальню, я схопила куртку, сумочку і вихором злетіла сходами вниз. Заперла книгарню, вискочила на вулицю й занурилася в ранковий туман.

У таку рань у центрі годі було шукати таксі, тож довелося бігти на своїх двох. Та байдуже. Лють, що кипіла в мені, була кращим пальним за будь-який бензин. Попри ранкову прохолоду, я не відчувала холоду — гнів буквально розпекав мене зсередини.

У холі готелю «Асторія» було пусто, якщо не рахувати прибиральниць. Портьє за стійкою ліниво перебирав папери. Я рішуче підійшла і вперлася кулаками в мармурову поверхню.

— В якому номері живе Роман Грант? — зажадала я відповіді.

Адміністратор здивовано підняв брову, оцінюючи мій розхристаний вигляд. Його настороженість змусила мене пригальмувати. Я вичавила з себе наймилішу посмішку, на яку тільки була здатна:

— Розумію, вигляд у мене не дуже, але я їхала всю ніч, щоб зробити йому сюрприз. Він... мій хлопець. Ну, ви розумієте, — я багатозначно заплескала віями.

З портьє було покінчено. Він розплився в ідіотській романтичній посмішці заговорщика.

— Номер 429. Ліфти праворуч, — прошепотів він.

— Дякую, — кинула я через плече.

Ліфт здався мені найповільнішим у світі. Поки кабіна повзла на четвертий поверх, я в сотий раз прокручувала в голові всі прокльони, які збиралася виплеснути на Романа. Двері відчинилися, і я вихором пронеслася коридором. Ось вона. Кімната 429.

Я забарабанила в двері, як опергрупа під час затримання. Гуркіт лунко рознісся порожнім коридором. За дверима почувся шурхіт простирадл. На мить у мене всередині все обірвалося: а раптом він там не один? Раптом ця його руда Діана досі там? Серце заколотилося як скажене, але я вперто задерла підборіддя. Мені начхати! Я влаштую йому розправу при будь-кому!

Я гахнула в кулаком у важке дерево так, що ледве шибки не вилетіли. З того боку почувся відбірний мат, скрип матраца і шльопання босих ніг.

— Хто там, блять? — прогриміло за дверима.

— Відчиняй! — відрізала я.

Замок клацнув, і двері розчинилися навстіж. Сам Роман сховався за ними, щоб його не було видно з коридору. Я рішуче переступила поріг і першим ділом кинула погляд на ліжко. Воно було порожнім і розворошеним. Полегшене зітхання вирвалося само собою. Я випрямилася, готова до бою.

— Ласкаво просимо, — пролунав насмішкуватий голос за моєю спиною.

Я різко розвернулася — і втратила дар мови. Моя праведна лють, яка мала спопелити його на місці, миттєво здулася, як проколота кулька.

Роман грав не за правилами. Він був... абсолютно голий. Розпатлане волосся спадало на лоб, руки безсоромно уперті в боки, ноги широко розставлені. Це був удар нижче пояса. Його тіло випромінювало таку чисту чоловічу силу, що в мене перед очима все попливло. Доріжка темного волосся бігла по його засмаглих грудях, спускалася через прес і ховалася в...

Я стояла й безсоромно п'ялилася на нього, забувши, навіщо прийшла. Як я взагалі сподівалася перемогти в цьому поєдинку? Зараз я, мабуть, виглядала як істерична дурепа.

Роман, не звертаючи уваги на мій шок, демонстративно й широко позіхнув, ледь прикривши рот ладоню. Це його абсолютне, зверхнє байдужість повернуло мені залишки гніву. Але перш ніж я встигла відкрити рота, він лінивим, повчальним тоном промовив:

— Ти занадто нетерпляча, Дашо. Хіба мама не казала тобі, що в стосунках перший крок завжди має робити чоловік?