6.7

Дар'я

Ми вирішили спускатися іншим схилом, щоб сісти на фунікулер до річкового вокзалу. Таке рішення прийняв Максим, і Роман був йому за це щиро вдячний. На нижній станції на нас уже чекав водій Максима.

— О-о, а я сподівалася, що назад ми попливемо на теплоході, — розчаровано протягнула я. Прогулянки Дністром завжди були моєю слабкістю — там стільки вражень!

— Ну, якщо тобі так кортить на теплохід, бери з собою Романа, — зробив Максим щедрий жест. — А я краще поїду в комфортному авто. На сьогодні з мене туризму вистачить, пора й перепочити. — Він повернувся до Романа: — Ти як, не проти поплавати? Дорога до міста займе десь годину.

— Прекрасно, я тільки за, — не заперечував той. — До речі, на котру в тебе зустріч з інвесторами?

— На четверту.

— Хотілося б поприбувати на переговорах, якщо не заважатиму. Це допоможе мені краще зрозуміти твій бізнес для статті.

— Без проблем! Проводжай Дашу і приїжджай в офіс, часу ще повно.

— Може, все ж поїдеш із нами, Максе? — запитала я, з останніх сил приховуючи, яка я щаслива залишитися з Романом наодинці.

— Ні, люба. Оставляю вас удвох. Бувай, — попрощався він і сухо поцілував мене в щоку.

Його губи були прохолодними й чужими. Цей поцілунок не викликав у моїй душі жодного трепету, серце навіть не йокнуло. Максим помахав нам рукою і сів у свій «Мерседес».

Нарешті ми залишилися одні. Роман швидко взяв квитки, ми піднялися на верхню палубу теплохода і зайняли кутовий столик, закидавши сусідні стільці куртками й сумкою з технікою, щоб ніхто не підсів. Роман збігав до бару, приніс каву, паніні та якусь шоколадку.

Ми сиділи поруч, повністю ігноруючи галас інших пасажирів та зупинки на причалах. Дивилися тільки одне на одного. Сонце заливало палубу, вода виблискувала, але вся ця краса не мала значення — ми просто грілися в променях нашого власного божевілля.

— Дарина Сергіївна… Яка вона насправді? Розкажи мені про себе все, — попросив Роман, накриваючи мою долоню своєю гарячою рукою. — До речі, яке твоє дівоче прізвище?

— Симоненко. А що? — щасливо рассміялася я.

Він хлопчачо усміхнувся:

— Просто цікаво. Хочу знати про тебе абсолютно все.

Я заворожено дивилася на наші переплетені пальці. Поруч із його бурхливим життям, зйомками й подорожами, моє власне минуле здавалося мені бляклим і нецікавим.

— Та розповідати нічого. Мені здається, ти й так усе знаєш.

— Розкажи про батьків.

— Вони в мене чудові, живуть під Полтавою. Тато все життя в книжковому видавництві працював, звідти в мене й любов до книг. Мама — вчителька.

— Брати, сестри є?

— Мав бути молодший брат, але... помер під час пологів. Я тоді зовсім малою була. Більше дітей у батьків не було.

— Ти казала, що була заміжня, — Роман уважно подивився на мене. — Чому не народила?

— Олексій не хотів.

— Але ти хотіла.

Він що, думки читає? Я ніяково опустила очі:

— Так, дуже хотіла. Але, видно, не судилося.