6.3

— Щось не схоже, щоб твій наречений надто сильно за тобою наглядав, — тихо промовив Роман, кивнувши в бік Максима. — Він що, взагалі тебе ні до кого не ревнує?

Я теж зиркнула на Макса, який у цей момент дарував дівчатам-туристкам свою найпроменистішу білозубу посмішку.

— Ні. Він занадто впевнений у собі та своїй винятковості. Йому навіть у голову не прийде думка, що я можу зацікавитися кимось іншим.

— Ну й бовдур, — кинув Роман із такою залізною переконаністю, що я мимоволі витріщилася на нього.

Його зелені очі знову збуджено блищали. Роман дивився прямо на мої губи, і я майже фізично відчула, як він згадує їхній смак. Я знала, що він думає про нашу першу ніч. Про те, як я спочатку відштовхувала його, а потім відповіла на його пристрасть так шалено й відчайдушно, ніби це був останній день мого життя. Це не було грою чи фальшю — у мені просто прокинувся вулкан, який спав роками. І йому пощастило опинитися поруч саме в той момент, коли цей вулкан вибухнув.

Але чи розумів він, яку владу тепер мав над моїм тілом і розумом?

Його голос пролунав глухо, наче крізь вату:

— Ти неймовірно гарна, Дашо.

Мої губи зрадницьки затремтіли, але я спробувала втримати маску:

— Справді?

— Так. До того ж ти відважна. Уже двічі рятуєш мені життя: спочатку під час тієї пекельної грози зі світлом, а тепер — у цих «екстремальних» гірських умовах.

Він знову почав іронізувати, тому мені довелося підіграти, щоб не розплакатися від напруги.

— Ну, цей сучасний вагончик із клімат-контролем та підігрівом сидінь навряд чи тягне на «екстремальні умови», — відповіла я з удаваною зверхністю.

— Зате та нічна буря була справжньою катастрофою.

— Так, — погодилася я. — Але водії кажуть, що під час зливи будь-якій заправці з кавою радий будеш.

Він тихо рассміявся:

— Ну, це несправедливе порівняння. Якби на твоєму місці була якась сива бабуся-пенсіонерка, сомневаюся, що я... віддячив би їй у такий самий спосіб.

— То значить, усе те було лише «вираженням вдячності»? — підколола я його.

Роман перестав посміхатися. Його обличчя вмить змінилося, ставши таким близьким, ніжним і відвертим, що в мене перехопило подих.

— Вдячність тут ні до чого, Дашо.

Раптом вагончик фунікулера зупинився — різко, з глухим металевим стукотом. Ми прибули. Від несподіваного поштовху нас кинуло одне на одного. Мої пальці, які він усе ще міцно стискав у своїй долоні під моєю курткою, з розгону вперлися прямо в його міцний, напружений пах.

Я тихо ойкнула й миттєво залилася пунцовою фарбою, миттєво усвідомивши, до чого щойно притиснулася. Натовп пасажирів, наче за командою, ринувся до виходу, затиснувши нас у кутку кабіни. Кілька секунд ми стояли, втиснуті тіло в тіло, не маючи змоги навіть поворухнутися. Я відчувала кожен міліметр його гарячого торсу.

— Вибач... — прошепотіла я, згораючи від сорому і дивлячись йому прямо в обличчя.

— Не варто вибачатися, — кутик його рота сіпнувся в такій відверто озорній, сексуальній усмішці, що моє серце просто збожеволіло.

Коли натовп трохи хлинув, Роман нарешті випустив мою руку, і ми рушили до дверей. Максим на пероні якраз галантно прощався зі своїми супутницями, розсипаючись у компліментах. Дівчата ледве не мліли від щастя.

— О, ну нарешті ви вийшли! — вигукнув Максим, помітивши нас. — Слухайте, для мене дорога пролетіла як одна секунда. Тільки сів — і одразу в такій чарівній компанії. Правда ж, милі дівчата? Ну а ви як там, не нудьгували вдвох? Вам сподобалося?

Я ледве не поперхнулася повітрям від такого запитання. А от Роман відповів із абсолютною, залізобетонною незворушністю:

— Просто дух захоплювало, Максе.

Я чітко знала, від чого саме в нього захоплювало дух. Його зелені очі, що світилися чистою чортівнею, не залишали жодних сумнівів. І я, попри весь свій страх, не змогла стримати легкої, шаленої посмішки.