6.1

Дар'я

Хлопнувши дверима, я схопила лижну куртку і звичним маршрутом рушила лабіринтом затишних вуличок. Ранок видався напрочуд теплим і сонячним, але я добре знала, що високо в горах без теплого одягу не обійтися. Чорні вельветові джинси щільно облягали ноги, а вільний червоний светр із високим коміром хоч і був м'яким, усе одно не приховував обрисів грудей. Про всяк випадок у кишеню я запхала ще й в'язану шапку.

Максим і Роман уже чекали на мене в ресторані, де ми щільно поснідали. Я випила чашку кави, а потім не втрималася і замовила ще й гарячий шоколад, щедро прикрашений збитими вершками — гуляти так гуляти.

Чоловіки вбралися простіше, ніж зазвичай. Хоча для Максима поняття «простий одяг» означало штани від відомого бренду, світлий піджак із замшевими латками на ліктях, кашеміровий джемпер і дорогу коротку дублянку. Роман же виглядав так, ніби зібрався не на карпатську вершину, а на американське ранчо: фірмові джинси, шкіряна куртка, хіба що широкополого капелюха бракувало. Він раз у раз перевіряв свої камери, поки ми чекали, коли Максим докурить сигарету.

Наша зустріч з боку виглядала навіть сердечною. Наслідуючи приклад Максима, Роман на знак вітання легко чмокнув мене в щоку. Що поробиш, сучасні манери... Максим нічого поганого не запідозрив. Навпаки, він тішився, що його наречена явно справила хороше враження на відомого фотографа.

Проте для мене цей дотик не минув безслідно. Серце шалено закалатало, а до горла підкотив важкий клубок. Мені коштувало неймовірних зусиль не податися вперед за Романом, коли він уже відсторонявся.

Роман теж продемонстрував завидне самовладання. Я бачила по його очах: йому до нестями хотілося міцно обійняти мене й пристрасно поцілувати ці губи, які зрадницьки тяглися назустріч. Миттєвий аромат моєї шкіри лише розпалив його голод.

Коли ми підійшли до нижньої станції канатної дороги, наша трійця одразу прикувала до себе погляди. Ситуацію врятував водій Максима, який упевнено провів нас крізь натовп роззяв. Туристів і місцевих особливо заінтригував Роман із його професійною технікою. Люди з дитячою цікавістю спостерігали, як ми влаштовуємося в закритій кабінці витягу. Фотограф розклав обладнання на сусідньому сидінні, а ми з Максимом сіли навпроти.

— І довго нам так їхати? — запитав Роман, наводячи експонометр на наші обличчя.

— Спочатку хвилин двадцять до проміжної станції, — пояснив Максим. — Там пересядемо у великий вагончик, чоловік на сорок, і вже без зупинок піднімемося на саму вершину. Загалом дорога займе десь під годину.

Я помітила, що Роман злегка зблід, коли кабінка раптом хитнулася і стрімко відірвалася від землі, піднімаючи нас угору над лісистими схилами гору, що велично височіла над містом.

Протягом усього шляху Роман майже безперервно клацав затвором. Він спритно крутив кільце фокусування, міняв об'єктиви й фільтри, і водночас не замовкав ні на хвилину. Він розмовляв із нами, жартував — робив усе, щоб ми розслабилися і перестали помічати камеру. І це працювало. Навіть попри всю мою образу, я не могла не визнати: Роман — абсолютний майстер своєї справи.

— Ви обоє неймовірно фотогенічні, — зробив він нам комплімент, ховаючи чергову відзняту флешку в сумку. — Продовжимо зйомку вже на горі.

— Озирнись, Романе, — закликав його Максим, показуючи у вікно. — Подивіться, яка панорама на долину та річку. А он там, праворуч, бачиш мій маєток?

Мені здалося, що Роман на мить завагався, перш ніж повернутися до вікна, з якого краєвид тепер нагадував 3D-карту в навігаторі.

— Ага, гарно, — якось невпевнено й глухо погодився він, а його огляд тривав заледве секунду.