5.4

Дар'я

І коли наші губи злилися в поцілунку, я справді не змогла вигадати жодного заперечення. Його губи палахкотіли вогнем, у якому мені судилося згоріти дотла. Ніякого опору. Роман тримав мене в пастці, поки я повністю не підкорилася його волі, впускаючи його гарячий язик.

Він упивався мною, то нещадно пестячи, то заспокоюючи. Однією рукою Роман міцно притискав мене до себе, іншою — блукав під светром.

— Якого біса ти сьогодні в білизні? — досадливо прохрипів він, прикушуючи мочку мого вуха.

— Я…

— Нічого, — прошепотів він, — я і так все відчуваю. — І його пальці миттєво довели це, змушуючи мене здригнутися.

— Романе… — я ледве ворушила губами від цієї всепоглинаючої пристрасті.

— Що?

— Романе, — повторила я вже твердіше.

Раптом із темряви донеслося лунке відлуння чиїхось кроків, а за мить пролунав голос Максима:

— Дашо? Романе?

Ми завмерли. Роман був спокійний як скала, але я бачила: він чекає на мою реакцію. Мене ж охопив панічний страх. Я не хотіла завдати Максиму болю й принизити його, адже його самолюбство такого б не витримало. Відсахнувшись від Романа, я гарячково обсмикнула светр і зробила кілька кроків назустріч голосу.

— Ми тут, Максе!

— Вас так довго не було, що я вже заїкатися почав, чи не заблукали ви, — безтурботно промовив Максим, виходячи з напівтемряви.

— Ні, ми... Просто я розповідала Роману легенду про заснування Львова, одну з тих, що чула від тебе, — невміло збрехала я.

Проте самовпевнений Максим не помітив фальші.

— Боже, люба, та ти зовсім замерзла. Ану, застебни пальто. Пора везти тебе додому. Ну що, Романе, як екскурсія?

Роман відповів не одразу. На секунду мені здалося, що моє серце зупинилося. Я благально впилася поглядом у його очі й одразу опустила голову — у них яскраво палав небезпечний зелений вогонь.

— О так, — нарешті промовив він. — Екскурсія вийшла вкрай пізнавальною. Щоправда, важко повірити, що все це відбувалося насправді. Принаймні деякі історії, які розказувала Даша, здалися мені чистою вигадкою.

Серце відпустило, але горло здавило від образи. Він знову мені не вірив!

Максим лише хмикнув:

— Ну, мушу визнати, наші міські легенди часто грішать перебільшеннями.

— Дійсно, дещо явно перебільшено, — ввічливо піддакнув Роман.

Ми вийшли на площу. Роман сухо попрощався з нами, сказавши, що хоче прогулятися до свого готелю наодинці, повернувся і зник у нічному місті.