4.2

Дар'я

Я стояла перед ним, роздратовано змиваючи зі щік сльози, але вони все текли й текли, заважаючи бачити його обличчя. Мені зовсім не хотілося зізнаватися Роману, яка пустка оселилася в моїй душі, коли вранці мене розбудило сонце, а його вже не було. Слід простиг. І якби не зім’яте простирадло, що досі зберігало аромат його парфуму та дощу, можна було б подумати, що мені все це просто наснилося.

Проте моє власне тіло занадто добре пам’ятало, що це був не привид. Губи досі злегка припухли й палали від його несамовитих поцілунків, а груди солодко нили, згадуючи кожну ласку. Варто було на мить заплющити очі, і я знову в усіх деталях відчувала, як він наповнював мене собою — уся ця шалена ніч була реальністю, у якій не було місця сумнівам.

— Сьогодні вдень я повернувся, але ти не придумала нічого кращого, як кудись злиняти! — прогарчав Роман у відповідь. — Чи ти просто сиділа всередині, поки я гатив у двері, як якийсь задовбаний Ромео?!

Так, я була вдома. Опівдні, згораючи від сорому та каяття за те, що сталося, я просто зачинила книгарню на замок, піднялася до себе й безсило впала на ліжко — за всю ніч я майже не зімкнула очей. Саме тоді зателефонував Максим. Сказав, що пришле по мене водія, який забере мої речі й проведе до причалу, де чекатиме катер. Вечірню сукню — «особливу» — я мала взяти з собою, щоб перевдягнутися вже на віллі, у кімнаті, яку Максим давно виділив для мене.

Щойно я поклала слухавку, як знизу почувся стукіт. Потайки, крізь щілину в закритих жалюзі на другому поверсі, я подивилася на вулицю. Серце мало не вискочило з грудей, коли сонячний блік яскраво спалахнув на русявому волоссі Романа. Він нервово смикнув ручку дверей, а коли вона не піддалася, постукав знову, сильніше. Наостанок він голосно вигукнув моє ім'я і задер голову до моїх вікон. Я ледь встигла відскочити вглиб кімнати, щоб він мене не помітив.

Чому я не спустилася й не відчинила? Чому стояла як укопана, затамувавши подих? Що це було? Сором? Ніяковість? У голові крутилися сотні дурних питань. А раптом при яскравому денному світлі я здамся йому зовсім не такою привабливою, як учора при свічках? Чи він сам виявиться холодним і чужим, коли спаде полуда нічної пристрасті? Хоча остання думка померла, не проживши й секунди. Роман був найбісивіше привабливим чоловіком, якого я взагалі колись бачила — хоч при свічках, хоч під сонцем.

То що ж усе-таки втримало мене від того, щоб злетіти сходами вниз, розімкнути замки й кинутися в його обійми?

Страх.