3.2

Роман

Я бачив, як розпачливо вона вчепилася в рукав Максима. Кров потужними поштовхами забилася в моїх венах. Я ледве стримував дике бажання підскочити, схопити цю жінку в оберемок і трусити, трусити доти, доки вона не благатиме про пощаду. А коли б Дарина, присоромлена й розкаяна, попросила вибачення, я б став цілувати її так, щоб вона раз і назавжди зрозуміла: вона належить мені й нікому більше.

Але вона й не думала каятися. Демонструючи цю типово жіночу безпорадність, ця новоспечена «світська левиця» в розкішній білій сукні просто тулилася до свого мільйонера. За все життя я ще ніколи не відчував такої шаленої люті та ревнощів.

На моїх очах Максим схилив голову, підставивши вухо до її губ. Вона щось прошепотіла йому, і я живо уявив, яке блаженство відчув би сам на його місці. Максим коротко відповів:

— Звісно, люба.

Я поліз у кишеню піджака за іншою лінзою, але пальці наткнулися на скляний світлофільтр. У цей момент Максим знову припав губами до її напіввідкритих уст. Моя рука конвульсивно стислася в кулак. Тріск. Я навіть не відчув, як тонке скло ріже шкіру.

Тільки витягнувши руку з кишені, я помітив кров. Вона лилася так рясно, що довелося поспіхом схопити серветку з найближчого столика. А Максим тим часом робив ще одне оголошення — як виявилося, на прохання своєї нареченої:

— Пані та панове, оскільки сьогодні тут присутні лише свої і немає преси, Дарина просить вас поки не розголошувати новину про наше майбутнє весілля. Вона хоче сама повідомити батьків, перш ніж усе потрапить у таблоїди.

Гості потягнулися повз мене, жваво обговорюючи сенсацію. Навколо тільки й чути було захоплені зітхання про те, яка ж вони ідеальна пара — чистий глянець, принц та принцеса. Я спостерігав, з якою натягнутою грацією Дарина приймає привітання. Якась огрядна жіночка, вся в діамантах, затисла її в ведмежих обіймах. І раптом поверх цього пишного плеча на мене глянули повні розпачу очі Дарини. Жінки, яку ще кілька годин тому я вважав своєю!

Чорт би її побрав! Її димчасто-сірі очі з темною облямівкою тепер виражали жаль і благання. У них читався чистий страх, і ця її беззахисність майже знезброювала. Але як, як вона могла пошити мене в дурні, а тепер дивитися на мене таким поглядом? Це було верхом безсоромності!

Я зібрав усю волю в кулак, щоб мій погляд залишався крижаним. Але ця байдужість була фальшивою. Навіть зараз, стікаючи кров'ю в цьому клятому залі, я не знав, чого хочу більше: ударити її по цих брехливих губах чи повалити прямо тут на мармурову підлогу, щоб узяти її зі злості й утамувати цю дику, нестерпну жажду, від якої вило все моє тіло...