Глава 27. Ціна за допомогу

Макс

П'ять років назад я сидів навпроти батька Ані й намагався не показувати, наскільки сильно мене лякає перспектива втратити все, що залишилося від нашої родини.На столі перед ним лежали документи. Копії договорів, юридичні висновки, виписки з реєстрів. Він перегортав сторінки з таким спокоєм, ніби йшлося про звичайну господарську суперечку, а не про компанію, яку мій дід створював десятиліттями.

- Ситуація складна, - нарешті сказав він. - Але не безнадійна.

Я нахилився вперед.

- Ви можете допомогти?

- Можу спробувати. У мене є потрібні фахівці, контакти й достатньо досвіду, щоб зрозуміти, за які нитки тягнути. Але я не обіцятиму тобі результату, поки не вивчу всі матеріали.

- Я розумію.

- Ні, Максиме. Поки що ти лише сподіваєшся. А це різні речі.

Він зняв окуляри й уважно подивився на мене. Я знав, хто він. Один із найсильніших адвокатів, людина, чиї зв'язки відкривали двері, перед якими інші роками стояли без жодного шансу. Саме тому я й прийшов до нього.

Мій дід не знав про цю зустріч. Я не хотів, щоб він знав, наскільки близько компанія опинилася до остаточної втрати. Він і так переживав надто багато. Я хотів повернути йому те, що в нього забрали, а вже потім розповісти, як саме це вдалося.

- Чого ви хочете? - запитав я.

Батько Ані не відповів відразу.

- Моя донька тебе любить.

Я відчув, як усередині все напружилося.

- Я знаю. Та я її ні.

- І я хочу, щоб у неї було забезпечене майбутнє.

- Я не розумію, до чого це.

- Розумієш. Я хочу, щоб ти одружився з нею.

Я мовчки дивився на нього, сподіваючись, що неправильно почув.

- Ні.

Він навіть не здивувався.

- Ти не подумав.

- Мені не потрібно думати. Я не кохаю Аню й не збираюся одружуватися з нею лише тому, що ви можете допомогти моїй родині.

- А ти готовий дозволити своїй родині втратити компанію через власні принципи?

Я стиснув пальці під столом.

- Не перекручуйте мої слова. Я прийшов просити про юридичну допомогу, а не продавати своє життя.

- Тоді, можливо, нам немає про що говорити.

Він почав складати документи в папку. Я дивився на його руки й розумів, що він справді може просто завершити цю зустріч. Для нього це була угода. Для мене - шанс повернути дідові його справу й не допустити, щоб наша родина остаточно втратила те, що створювала роками.

- Зачекайте.

Він підняв очі.

- Я не одружуся з Анею.

- Тоді я не бачу сенсу продовжувати.

- Але я можу з нею спілкуватися.

Він завмер. Я ненавидів кожне слово, яке збирався вимовити далі, але змусив себе продовжити.

- Я не обіцяю їй шлюбу. Не обіцяю кохання. Але можу проводити з нею час, зустрічатися, бути поруч. Можливо, з часом вона зрозуміє, що між нами нічого не буде, і сама відпустить цю історію.

Батько Ані довго дивився на мене.

- Ти усвідомлюєш, що даєш їй надію?

- Я не збираюся брехати їй про свої почуття.

- І все ж таки дозволиш їй думати, що має шанс.

Я промовчав. Тому що він мав рацію. Я міг називати це компромісом, тимчасовим рішенням або способом виграти час. Але суть залишалася незмінною: я погоджувався підтримувати стосунки, яких не хотів, в обмін на допомогу, якої відчайдушно потребував.

- Я поговорю з нею, - сказав він нарешті. - Але пам'ятай, Максиме: я роблю це заради своєї доньки. І якщо ти змусиш її страждати, я не обіцяю, що наші домовленості залишаться в силі.

Я підвівся.

- Я не збираюся завдавати їй болю.

Тоді я справді хотів у це вірити. Коли я зустрівся з Анею після тієї розмови, вона вже знала про домовленість. Вона сиділа навпроти мене в ресторані, усміхалася й розглядала мене так, ніби я щойно зробив їй найкращий подарунок у житті.

- Ти ж розумієш, що це лише початок? - запитала вона.

- Аню…

- Ти ще мене полюбиш, Максе. Я знаю.

Я хотів сказати їй, що вона помиляється. Що почуття не виникають лише тому, що людина достатньо довго чекає. Що я не можу змусити себе закохатися в неї навіть заради власної родини. Але натомість промовчав.

Я переконував себе, що це тимчасово. Що коли справу буде вирішено, компанія повернеться до діда, а загроза мине, я зможу чесно поставити крапку. Тільки життя не зупинилося на тому вечорі.

Минув рік. Потім другий. Третій.

Аня залишалася поруч. Вона з'являлася на сімейних заходах, писала мені, телефонувала, запрошувала на зустрічі. Часом я віддалявся, часом погоджувався провести з нею вечір, а потім знову нагадував, що нічого не обіцяв. Вона чула лише те, що хотіла чути. А я дозволяв цьому тривати.

Бо боявся зруйнувати те, заради чого колись погодився на компроміс. Боявся, що її батько відмовиться від подальшої допомоги. Боявся, що будь-який мій необережний крок знову поставить під загрозу компанію й майбутнє родини.

І щоразу, коли я збирався все припинити, знаходив причину відкласти розмову. Тепер минуло п'ять років.

Дід так і не знав усієї правди.

А Аня досі вважала, що одного дня я стану її чоловіком.

- Максе? Ти мене слухаєш?

Голос Ані повернув мене до реальності. Я сидів у машині біля власного будинку й дивився на кермо.

- Так.

- Тоді, можливо, нарешті зрозумієш, що не можеш просто викреслити мене зі свого життя.

Я повільно видихнув.

- Я нічого тобі не обіцяв.

- Ти погодився бути зі мною.

- Я погодився спілкуватися з тобою. Це не те саме.

- Ти чудово знав, що я тебе кохаю.

- Так. Знав.

- І дозволяв мені сподіватися!

Я заплющив очі.

- Так, Аню. Дозволяв. І це була моя помилка. Але я не збираюся виправляти її шлюбом, якого не хочу.

Вона на мить замовкла.

- Ти справді готовий ризикнути всім через якусь іншу жінку?

Я відчув, як у грудях щось стислося.

- Ти про що зараз?