Глава 26. Знову?

Макс

Я справді це сказав. Сидів у власному кабінеті, дивився на повідомлення, яке так і залишилося без відповіді, і вкотре прокручував у голові нашу розмову з Вікою.

«Я скучив за тобою».

Чудово, Максе. Просто блискуче.

З усіх слів, які можна було сказати жінці, котра після кількох років мовчання дивиться на тебе так, ніби ти остання людина, якій вона дозволила б наблизитися до себе, я вибрав саме ці. А потім ще й торкнувся її обличчя.

Я заплющив очі й відкинувся на спинку крісла. Найгірше полягало навіть не в тому, що вона назвала мене мерзотником. Хоча я досі не розумію її поведінки. І те, що вона так сказала явно дає зрозуміти, що у неї своя правда. Чи можливо я це все вигадую? І тоді Віка просто не знайшла сміливості сказати мені, що обирає не мене? Та був ще один факт - на мить вона не відсторонилася. І це було найгірше.

Віка завмерла. Я відчув це. Побачив у її погляді щось знайоме, щось таке, що змусило мене повірити: можливо, я і справді не знаю її правди. Можливо, між нами залишилося бодай щось, що можна врятувати. А потім вона відступила.

«Не плутай із довірою, Максе».

Ці слова досі звучали в голові. Я розблокував телефон і знову відкрив наше листування.

«Я не хотів зробити тобі боляче».

Серйозно? Невже я справді вважав, що цього достатньо? Видалити повідомлення я не міг. Точніше, міг, але це нічого б не змінило. Вона вже його прочитала. А я вже сказав усе, що хотів сказати, і навіть більше, ніж мав право.

Я хотів пояснити їй, що не забув. Що всі ці роки не були для мене такими простими, як вона, очевидно, вважала. Що я не раз повертався думками до нашого минулого й намагався зрозуміти, у який момент усе пішло не так. Але я знову зробив усе по-своєму.

Замість того щоб запитати, як вона живе, я вимагав пояснень. Замість того щоб спробувати зрозуміти її, намагався довести, що вона тоді помилилася. І найгірше - я досі не міг позбутися думки, що вона мені щось винна.

Відповідь. Пояснення. Правду про те, чому тоді обрала Сергія. Наче її життя після мене мало залишитися незмінним. Наче вона повинна була зберегти для мене місце. Я потер долонею обличчя.

- Та що з тобою не так, Максе?

- О, це питання я хотів поставити тобі.

Я різко підвів голову. Дмитро стояв у дверях, спираючись плечем об одвірок. На обличчі - знайома напівусмішка людини, яка вже встигла щось помітити й тепер збирається зробити з цього проблему.

- Ти стукаєш узагалі? - запитав я.

- Стукав. Двічі. Потім подумав, що ти або медитуєш, або подумки пишеш заповіт. Вирішив перевірити.

- Дуже смішно.

- Дякую. Я довго працював над цим талантом.

Він зачинив двері й пройшов до крісла навпроти мого столу.

- Ну? Що сталося?

- Нічого.

- Зрозуміло. А я вже злякався, що ти нарешті почав говорити правду.

Я мовчки подивився на нього.

- Дмитре, у мене роботи повно.

- Тоді не затримуватиму. Просто хотів запитати, як минула твоя зустріч із Вікою.

Я відчув, як напружилася щелепа.

- Ти серйозно?

- Абсолютно. Мені ж цікаво, чи вдалося тобі за один вечір зіпсувати все, що ще залишалося між вами.

- Ти не знаєш, що між нами залишилося.

- Саме так. Не знаю. Бо ти п'ять років уперто тримаєш у собі образу й не дозволяєш нікому навіть наблизитися до цієї теми.

- Ти прийшов читати мені лекцію?

- Ні. Лекції я читаю людям, які готові слухати. А тобі, схоже, потрібен удар головою об стіну. Можливо, тоді щось проясниться.

- Іди до біса.

- О, ось тепер я впізнаю свого друга.

Дмитро відкинувся на спинку крісла, але його усмішка поступово зникла.

- Я серйозно, Максе. Що ти робиш?

- Працюю.

- Ні. Ти ховаєшся за роботою, за своєю гордістю, за переконанням, що Віка колись учинила з тобою несправедливо. Ти навіть не намагаєшся з'ясувати, що насправді відбулося.

- Вона могла сама все пояснити.

- А ти міг її вислухати.

- Я намагався!

- Коли? П'ять років тому? Чи сьогодні, коли сказав їй, що скучив, а потім поліз із дотиками, ніби між вами нічого не сталося?

Я різко підвівся.

- Ти там був? Бачив, як вона на мене дивилася? Чув, що вона говорила?

- Я проходив повз, йшов до тебе. І почув тільки твої слова, а далі... Я знаю тебе, і Віку також. Цього достатньо, щоб розуміти: ви обоє не вмієте нормально говорити про те, що справді болить. Різниця лише в тому, що вона принаймні намагається жити далі.

- А я, по-твоєму, чим займаюся?

- Виживаєш у власних образах.

Я обійшов стіл і підійшов до вікна. Мені хотілося виставити його за двері. Сказати, щоб не ліз у моє життя й не вдавав із себе людину, яка знає всі відповіді. Але Дмитро був моїм другом надто давно, щоб я міг переконати його замовкнути одним поглядом.

- Ти взагалі розумієш, що вона зробила? - запитав я. - Вона пішла до іншого. Вона вирішила, що я їй не потрібен. І вона не сказала чому. Вона зробила це після того, як я їй сказав "кохаю". Тебе це не бентежить? Тепер я маю просто забути про це, бо вона повернулася?

- Вона не повернулася до тебе, Максе. Вона влаштувалася на роботу у твою компанію. Це не одне й те саме.

Я обернувся.

- Ти чудово розумієш, що я маю на увазі.

- Розумію. Ти хочеш, щоб вона пояснила тобі минуле, перш ніж ти дозволиш собі побачити її теперішнє.

Я нічого не відповів. Дмитро нахилився вперед, поклавши лікті на коліна.

- Ти знаєш, де вона зараз живе?

- У чому сенс цього запитання?

- У тому, що вона переїхала.

Я завмер.

- Що?

- Віка тепер живе в іншій квартирі. Забрала Софійку й основні речі. Починає все спочатку.

Я повільно повернувся до нього.

- Вона розлучилася із Сергієм?

- Не знаю, як вони оформлюватимуть свої стосунки юридично. Але разом вони більше не живуть.