Глава 24. Час лікує

Віка

Я завжди думала, що найважче - наважитися піти. Зібрати речі. Зачинити двері. Не озирнутися. У фільмах на цьому зазвичай грає сумна музика, героїня витирає сльози, сідає в таксі й їде назустріч новому життю.

А у реальності усе зовсім інакше. Насправді після цього ти прокидаєшся в готельному номері, де на підлозі лежить напіввідкрита сумка, дитина запитує, де її улюблена чашка, а ти намагаєшся зрозуміти, як оплатити квартиру, купити продукти й не запізнитися на роботу. І все це - до восьмої ранку.

- Мамо, а де мої рожеві штанці?

Я визирнула з ванної кімнати. Софійка стояла біля ліжка, тримаючи в руках зайчика. Її волосся стирчало в різні боки, а на щоці залишився слід від подушки.

- У сумці, сонечко. У маленькому відділенні.

Вона полізла шукати, витягнула звідти боді, шкарпетки й мою футболку.

- Не тут.

- Зараз допоможу.

Я витерла руки рушником і присіла біля неї. За хвилину знайшла ті штанці, допомогла Софійці одягнутися й зібрала її волосся в маленький хвостик. Звичайні речі. Звичайний ранок. Тільки замість нашої квартири - готельний номер, а замість звичного плану на день - повна невідомість.

Телефон завібрував на столі.

Дмитро.

«Доброго ранку. Ріелтор може зустрітися о першій, як раз твій обідній час. Я домовився про три варіанти. Адреси зараз скину. Тобі підходить?»

Я глянула на Софійку. Звісно підходить. У ситуації, в якій ми опинились, мені здавалось, що усе може підійти. Мій погляд впав на годинник. Восьма двадцять.

- Чудово, - пробурмотіла собі під ніс.

Софійка підняла голову.

- Що чудово?

- Ми запізнюємось з тобою, моя зіронька. Але є гарні новини. Ми сьогодні шукатимемо наш новий дім.

Вона відразу пожвавішала.

- Там буде моя кімната?

Я затримала погляд на її обличчі. Маленька. Ще не до кінця розуміє, що сталося. Для неї все це поки що схоже на пригоду, в якій мама чомусь не хоче повертатися додому.

- Я постараюся, щоб у тебе була своя кімната.

- І ліжечко?

- І ліжечко.

- І мої іграшки?

- Усі твої іграшки.

Софійка задоволено кивнула. А я подумки додала до свого списку ще одну проблему: перевезти все наше життя з однієї сумки в інше місце. Я відкрила повідомлення Дмитра.

«Так, підходить. Дякую тобі. Я буду».

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Не забудь поснідати. І Софійку нагодуй».

Я мимоволі усміхнулася. Навіть не знаю чому. Мабуть, через те, наскільки звичайним було це повідомлення. Без зайвих запитань. Без співчутливих промов. Без спроб дізнатися те, чим я не готова була ділитися.

Просто нагадування поснідати. Я відклала телефон. Спочатку треба було знайти житло. А потім - якось повернутися до звичного життя, яке тепер мало зовсім інший вигляд.

Перша частина дня промайнула. Усе як завжди. Садочок та довгі прощання з Софійкою. При чому сьогодні я ніяк не могла її відпустити. Вчора вечері вкотре зрозуміла, що моя донька - найрідніша людина на цьому світові. І я готова на усе, щоб її дитинство та життя було яскравим, і уж точно без сварок. Після садочка була робота. Активний день. Робота над проєктами. Збори з командою та вирішення нагальних питань.

Так час і промайнув до обіду. Фух...

До місця зустрічі я дісталась швидко. Це і правда було дуже близько біля роботи. На перші дві квартири я поїхала все таки сама. У Дмитра були свої справи, а я була цьому і рада. Просити про допомогу і так було незручно. 

Перша квартира відпала майже одразу. Власник назвав суму, від якої я ледь не перепитала, чи правильно почула. Друга виявилася надто далеко від роботи, а третя…

Третя була маленькою. Настільки, що після готельного номера я вже не могла назвати її просторою. Стара кухня, невелика кімната, шафа, яку давно варто було замінити, і вікно з видом на сусідній будинок. Але там було чисто. І тихо. А головне - її можна було орендувати вже сьогодні.

Я стояла посеред кімнати, поки ріелтор розповідав про комунальні платежі, заставу й умови договору. Намагалася уважно слухати, хоча в голові крутилася лише одна думка: це може бути наш дім.

- Коли ви готові заселятися? - запитав чоловік.

- Сьогодні, якщо домовимося.

Він кивнув.

- Тоді треба буде підписати договір і внести оплату за перший місяць та заставу.

Я відкрила банківський застосунок. Подивилася на суму. Потім на вартість оренди. Мені вистачало. Але після оплати залишалося зовсім небагато. А ще садочок.

Я відчула, як усередині знову стискається знайомий вузол. Гроші, які я відкладала на садочок, тепер мали піти на житло. Інакше ми просто не матимемо де жити. Я знала, що Дмитро запропонував допомогти з оплатою садочка, але не хотіла одразу перекладати на нього всі свої проблеми.

Мені було достатньо, що він носиться з нашими проблемами. Враховуючи, що ми чужі люди один одному. Так, навчались разом і були товаришами. І так - нас пов'язує минуле. І як би він звернувся до мене з проханням допомоги, я також не відмовила б. Та почуття незручності нікуди не дівалось від цих фактів. Довго не роздумуючи, я погодилась.

- Я беру її, - сказала я нарешті.

Ріелтор дістав документи. Дмитро, який увесь цей час терпляче чекав біля дверей, підійшов ближче.

- Ти впевнена?

Я подивилася на нього.

- Так.

Він не став переконувати мене шукати щось краще. Не почав розповідати, що можна знайти дешевше чи просторіше.

Просто кивнув.

- Добре. Тоді давай перевіримо договір перед підписанням.

Я вдячно глянула на нього. І саме тоді зрозуміла, наскільки сильно втомилася все робити сама. Не тому, що не могла. А тому, що останні роки поруч зі мною була людина, яка мала бути моєю опорою, але я все частіше почувалася самотньою навіть у власному домі.

Дмитро не був моїм чоловіком. Не був моїм родичем. Він просто допомагав. Без вимог. Без докорів. Без нагадувань про те, що я тепер йому винна. І від цього хотілося то сміятися, то плакати.