Глава 23. Шляху назад немає

Дні йшли, а в нашому житті нічого не змінювалось. Моментами ставало тільки гірше. Після недільної сварки Сергій змінився ще більше. Перші дні він затримувався. Потім просто перестав приходити додому. Під кінець тижня я уже перестала його чекати вечері. Я і сама не помітила, коли це саме сталось. Можливо, того вечора, коли він знову не прийшов додому. А може, трохи раніше. Коли я перестала дивитися на телефон після десятої вечора. Перестала прислухатися до звуку ключа в замку. Перестала думати, чи залишати йому вечерю.

Раніше я завжди чекала. Навіть коли злилася чи коли він приходив пізно. Навіть коли від нього пахло алкоголем. Я все одно чекала. Бо десь глибоко всередині жила дурна надія, що завтра буде інакше. Що він прокинеться, подивиться на мене й зрозуміє.

Що скаже: «Віко, пробач». Чи найболючіше для мене - що він обійме Софійку. Спочатку я хотіла, щоб ми сіли за стіл і нарешті поговорили нормально. Та після того вечора я закрилась, а Сергій не намагався вивести мене на розмову. І ось так ми і жили. Не як сім'я, а як сусіди по квартирі. 

Спочатку мене це хвилювало. Щовечора після роботи я забирала Софійку з садочка та прокручувала нашу розмову з ним, яка так і не відбувалась досі. А потім я перестала чекати, уявляти та думати про нас. Просто одного вечора поставила чашку в мийку, вимкнула світло на кухні й пішла спати. Без нього. І вперше за довгий час мені було байдуже, де він.

Після того, як я погодилась на пропозицію Дмитра щодо садочка. Він одразу ж домовився про відтермінування оплати зі своєю тіткою. І Софійка уже другий тиждень ходить в садочок, спілкується з дітками. Вона в захваті. Уже і подруг собі знайшла, і малюнки у неї виходять чудові. Щовечра я запалююсь від її розповідей, від її палаючих оченят. Я щаслива бачити свою доньку саме такою.

Цей ранок був уже звичним для нас. Цього ранку Сергія теж не було. Софійка сиділа на своєму стільчику й намагалася самостійно натягнути шкарпетку. Я стояла поруч і дивилася на неї.

- Мамо, не виходить.

Я присіла навпочіпки.

- Давай я допоможу.

Вона простягнула мені ногу.

- А тато сьогодні буде?

Я завмерла. Здавалося б, звичайне дитяче питання, але я вже не знала, що на нього відповідати.

- Не знаю, сонечко.

Софійка насупилася.

- А він прийде?

Я поправила їй шкарпетку.

- Можливо.

Вона кивнула й повернулася до своїх іграшок. А я залишилася сидіти на підлозі. Можливо. Я стільки разів говорила це слово поруч з його ім'ям. Можливо, він зміниться. Можливо, все налагодиться. Можливо, я просто втомилася. Можливо, проблема в мені.

Та цього разу я не хотіла «можливо». Я хотіла точно знати, що буде далі. І сьогодні я була налаштована поговорити з ним. Вияснити, що нас чекає далі, і чи є це "далі" разом. 

День на роботі промайнув дуже швидко. У нас нові два проєкти, в які мене задіяли. З одного боку, я дуже рада цьому, адже це неабиякий бонус до зарплати буде потім, та і такий досвід - знахідка для мене. А з іншого - я втомилась... І не знаю, від чого найбільше. Сергій. Майбутнє. Дім. Робота. Та я знала, що саме з цього мене виснажувало найбільше - мій шлюб.

Після роботи я дісталась до садочку швидше, ніж очікувала, тому прийшлось зачекати ще Софійку. Вона категорично не хотіла йти додому раніше. І я мала трохи часу налаштуватись на цю розмову. Потрібно поставити усі крапки над "і". З цими думками ми дістались додому, та там було пусто. Сергій прийшов ближче до вечора.

Я саме складала Софійчині речі після прання, коли почула, як відчинилися двері. Софійка одразу підняла голову.

- Тато!

Вона побігла в коридор. Я вийшла слідом. Сергій стояв біля дверей, знімаючи куртку. Від нього пахло алкоголем. І жіночими парфумами. А це було щось нове. Що взагалі відбувається? Ще і запах такий. Солодкий, різкий, явно не мій. Я подивилася на нього. Він навіть не зустрівся зі мною поглядом.

- Привіт, - сказав він Софійці.

Вона обійняла його за ноги.

- Ти де був?

- На роботі.

Я ледь не усміхнулася. Не тому, що було смішно. Просто це слово вже нічого для мене не означало. На роботі. Як і завжди. Я повернулася до кімнати.

- Віко.

Я зупинилася.

- Що?

- Чому вечеря не готова?

Я повільно обернулася.

- Бо я не знала, коли ти прийдеш. А ми уже повечеряли.

- А телефон для чого?

- Сергію, я тобі не мама.

Він подивився на мене. Довго. Потім криво всміхнувся.

- О, почалося.

Я нічого не відповіла. Він пройшов повз мене на кухню.

- І що ти там взагалі робила цілий день?

- Працювала.

- Знову?

Я стиснула пальці.

- Так. Знову.

- Я ж казав, що тобі не треба працювати.

- А я тобі казала, що мені треба.

Він різко поставив склянку на стіл.

- Ти останнім часом взагалі перестала мене слухати.

- Можливо, тому що я доросла людина.

- Ти моя дружина.

Я подивилася йому прямо в очі.

- І це не означає, що ти можеш вирішувати за мене все життя.

Він нічого не відповів. Просто пішов у спальню. Я залишилася на кухні. Софійка стояла в дверях і дивилася то на мене, то на нього. Я одразу присіла перед нею.

- Все добре, сонечко.

Вона кивнула. Але я вже бачила в її очах те, чого не хотіла бачити ніколи. Страх. Так не могло далі відбуватись. Ми не маємо вирішувати усе це при дитині. Поки Сергій був в душі я вклала Софійку спати, зробила нам чай і чекала його на кухні. За пів години він зайшов до мене.

- Ти не спиш?

- Чекаю тебе.

Ці слова вирвалися автоматично. А потім я сама себе виправила.

- Точніше, хотіла поговорити.

Він подивився на мене.

- Про що?

Я вдихнула. Серце билося так сильно, що я майже чула його. Але цього разу я не відступила.

- Я хочу розлучитися.

Тиша. Сергій дивився на мене так, ніби я сказала щось абсолютно абсурдне.