Глава 22. Не для помсти

Макс

Я дивився їй услід доти, доки Віка не зникла за дверима офісу. І тільки після цього зрозумів, що досі стою на одному місці, а погляд Дмитра говорить сам за себе.

Чудово. Просто чудово.

- Друже, я підйду до кабінету за пару хвилин. Мені потрібно ще зробити пару дзвінків. Ти не проти?

- Чому я маю бути проти?

- Дійсно. Тоді до зустрічі.

Дмитро рушив назад до кав'ярні, а я все так само стояв на місці. Чорт.

Понеділок. Дев'ята ранку. Попереду купа роботи, три зустрічі, два дзвінки клієнтам і презентація, яку я мав перевірити ще вчора. А я стою біля входу у власну компанію й думаю про те, як Віка пила каву з Дмитром. Мене це не стосувалося. Абсолютно. І я чітко знав це, у додаток повторив це подумки ще раз.

Не стосувалося.

Тоді чому мені так хотілося повернутися в ту кав'ярню до Діми й запитати, про що вони говорили? Чому я взагалі звернув увагу, що вона сміялася? І чому цей її сміх досі стояв у мене перед очима? Я провів долонею по потилиці.

- Дідько...

- О, бачу, день уже почався цікаво.

Я повернув голову. Дмитро стояв за кілька кроків від мене, тримаючи телефон у руці. Він дивився на мене з тією самою нахабною усмішкою, яка означала одне: він чудово розумів, що відбувається.

- Уже поговорив? Ну то ходімо, -  сухо сказав я.

- Збирався. Але тепер мені навіть цікавіше.

- Дмитре.

- Що?

- До мене в кабінет.

Він підняв брови.

- Звучить загрозливо.

- Просто ходімо.

Я розвернувся й пішов коридором. За спиною почув тихий сміх. Звісно, він ще й веселився. Коли двері мого кабінету зачинилися, я пройшов до столу, але не сів. Дмитро влаштувався навпроти, абсолютно спокійний. Наче це я тут поводився дивно.

- Ну?

- Ну що?

- Ти щойно сидів із Вікою.

- Так.

- На каві.

- Так.

- У робочий час.

Дмитро кілька секунд мовчав.

- Максе, ти зараз серйозно?

- Абсолютно.

- Тоді мені страшно уявити, що буде, якщо я скажу тобі, що ми ще й говорили.

Я кинув на нього погляд.

- Про що?

- Про життя.

- Конкретніше.

- Про роботу.

- Ще.

- Про каву.

- Не випробовуй мене.

Він розсміявся.

- Ти зараз виглядаєш як ревнивий чоловік, якому дружина не сказала, куди пішла.

Я стиснув щелепу.

- Я не ревную.

- Звісно.

- Вона моя співробітниця. І тільки.

- А я твій друг. І тому чудово бачу, коли ти брешеш.

Я відвернувся до вікна. Мене дратувало все. Його тон. Його усмішка. Сама ця ситуація. Мене злила власна реакція, я не мав нічого відчувати до їх зустрічі. Та в цілому по відношенню до Віки - нічого. Але, чорт. З кожним днем в офісі я наче скаженів. Весь час думав, чим вона займається, що робить. Чому така засмучена настільки часто? 

Сьогодні вранці я побачив щось нове. І це також мене злило. Вона спокійно та легко спілкувалась в кав'ярні з Дмитром, як тоді. І він мав рацію. Я ревнував. Не розумів до чого саме. До Дмитра? До того, що Віка сиділа навпроти нього й усміхалася? Чи до того, що вона говорила з ним легко. Без напруги. Без того захисного виразу обличчя, який з'являвся поруч зі мною. Так, це злило мене найбільше.

Але чому Віка так поводилась з ним? Бо Дмитро був просто другом? Чи тому, що він знав про неї те, чого не знав я? Я повернувся до нього.

- Що з нею?

Усмішка з його обличчя зникла.

- Не знаю, про що ти.

- Знаєш.

- Максе...

- Ти не просто так запросив її на каву.

- Я не запрошував її. Ми випадково зустрілися.

- І випадково говорили про садочок?

Він завмер буквально на секунду. Але мені вистачило.

- Який садочок?

- Не твоя справа.

Я усміхнувся без радості.

- Отже, садочок.

- Я цього не казав.

- Ти щойно сказав.

- Ти сам почув те, що хотів почути.

Я сперся руками об стіл.

- Дмитре, що відбувається?

Він мовчав. І це мовчання дратувало сильніше за будь-яку відповідь.

- У неї проблеми з Сергієм?

Погляд Дмитра змінився. Зовсім трохи. Але я побачив.

- Я так і знав.

- Не треба.

- Що «не треба»?

- Не лізь. І тим паче я сам нічого не знаю. Усе виключно мої здогадки.

Я випростався.

- Я не лізу.

- Саме це ти зараз і робиш.

- Я просто хочу зрозуміти.

Дмитро подивився на мене довго й уважно.

- Тоді зрозумій одне. У Віки зараз не все просто, але вона впорається.

У грудях щось неприємно стиснулося.

- Що означає «не все просто»?

- Те й означає.

- Вона хоче розлучитися?

Він не відповів.

- Вона вже подала?

Мовчання.

- Він її образив?

Дмитро відвів погляд. Я відчув, як усередині починає підійматися злість.

- Він зробив їй щось?

- Максе.

- Що?

- Я не можу тобі розповісти.

- Чому?

- Бо це не моя історія. І до того ж, вона не говорила зі мною про це. Ми говорили про її доньку.

- Вона сама тобі розповіла?

- За доньку - так. Усе інше - мої думки.

- Хм, а за доньку попросила мовчати?

- Так.

- Тобто їй потрібна допомога, і вона звернулась до тебе.

- Не зовсім. Ми випадково зустрілись вчора в офісі. Слово за словом, і я сам запропонував їй допомогу. Вона погодилась подумати. Сьогодні сказала позитивну відповідь. Все.

- Все?

- А що ще ти хочеш почути? Макс, ти сам прийняв її на роботу. Хоча знав, що тобі буде боляче її бачити. Потім вирішив зруйнувати її життя. А потім просто наче забув про неї. Визначся, що ти хочеш.

- Не забув.

- Що?

- Нічого. Давай працювати. Клієнти будуть за годину, а договори ще не всі готові.

Дмитро зробив вигляд, що цієї розмови не було. Він відкрив ноутбук і почав працювати. Я мав наслідувати його прикладу. Та я підійшов до вікна, і мій погляд впав на парк напроти.