Глава 20. Час на відступ

Віка

Я прокинулася раніше за Софійку, хоча по факту я майже не спала. Всю ніч прокручувала в голові вчорашній вечір. Сергій. Його голос. Його рука на моєму зап'ясті. Перелякані очі Софійки.

«Я не хочу до тата».

Я заплющила очі. Чому усе так відбувається? У який момент моє життя почало нагадувати мені трилер, а не милу сімейну мелодраму? Але найголовніше було питання: чому Сергій так себе повів? Невже той факт, що я пішла на роботу настільки його обурює, що йому просто дах зносить?

Я всю ніч намагалась зрозуміти його слова, його дії, його самого. Намагалась проаналізувати його поведінку за цей час. Можливо я щось упускаю, можливо проблеми не в мені. Ну чому він злився, що я пішла на роботу? Інший радів би. Адже тепер певні питання я закриватиму більше. Та і в інших побутових, чи питаннях з донькою, для нього нічого не змінилось. Тоді, що саме його дратує?

Ні. Я не хочу про це думати. Можливо, він справді був просто п'яний. Можливо, втомився. Можливо, я теж була на нервах. Можливо... Скільки ж можна цього «можливо»? Я обережно піднялася з ліжка, щоб не розбудити Софійку. Вона спала, обійнявши свого зайця. Я кілька секунд просто дивилася на неї. Яка вона маленька, спокійна. Справжня мамина квіточка. На її обличчі вирізнялась легка посмішка, ніби вчорашнього вечора взагалі не було. Я провела пальцями по її волоссю.

- Пробач, - прошепотіла.

Мені було до жаху боляче і соромно, що вона все це бачить. За те, що я не можу зробити так, щоб її дитинство було тільки про морозиво, казки й прогулянки.

Я вийшла з кімнати. Сергій уже був на кухні. Тверезий. Саме це чомусь змусило мене напружитися ще більше. Він сидів за столом із чашкою кави.

- Доброго ранку.

Я нічого не відповіла, просто відкрила холодильник. Я не те, щоб не хотіла з ним говорити. Я просто не знала, чого очікувати. Який його настрій буде зараз?

- Віка.

Я зупинилася. Його голос звучав інакше. Там не було обурення, чи злості. Я почула інше. Йому соромно?

- Що?

- Про вчора...

Я подивилася на нього. Він потер обличчя долонями.

- Я перебрав.

Ось і все. Не «вибач». Не «я не мав права». Не «я налякав Софійку». А просто: Я перебрав. Ну хоча б не продовжував далі цю сварку та звинувачення, і на цьому дякую. Я була дуже зла на нього, та сил починати новий скандал не було, як і бажання.

- Добре.

- І все?

- А що ти хочеш почути?

- Не знаю.

Я дістала молоко.

- Я теж.

Він замовк. Я поставила чайник.

- Ти сьогодні кудись збираєшся?

- До Маші.

- Навіщо?

- Хочу, щоб Софійка погралася з Єгором.

- А я? Вони і так постійно разом днями.

Я подивилася на нього.

- Сергій, а що «ти»?

- Я думав, ми могли б провести день разом.

Я ледь не засміялася. Не тому, що було смішно. Навпаки, це було дуже дивно. Ще вчора вночі він кричав на мене, а сьогодні пропонував провести разом день. Наче нічого не сталося. Та і в загальному, ми в останнє проводили разом вихідні ще коли Софійці і року не було. А потім з'явились купа справ, робота чи друзі. Тому зазвичай, вихідні це був тільки наш час з Софою.

- Не думаю, що це хороша ідея.

Він насупився.

- Чому?

- Бо я хочу побути сьогодні наодинці.

- Але ти їдеш до Маші. Там ти не будеш сама.

- Так. Але так все одно буде краще. І Софійка хоче побачитися з Єгором.

Він нічого не сказав. Я пішла до кімнати. Софійка прокинулася через двадцять хвилин.

- Мам?

- Я тут.

Вона сонно сіла на ліжку.

- Ми сьогодні до тітки Маші?

- Так. -  усміхнулася я. - Тільки давай швиденько. Ми ще маємо зібрати речі.

- А тато поїде з нами?

Я на секунду завмерла.

- Ні, ми поїдемо самі.

Софійка кивнула й почала шукати свої рожеві шкарпетки. Я складала її речі в сумку, намагаючись не дивитися в бік дверей. Але я відчувала його присутність. Сергій стояв там. Він мовчав. І від цього мені було ще важче. Я не хотіла на нього злитися. Чесно.

Мені хотілося, щоб він просто підійшов, обійняв мене й сказав, що все зрозумів. Що вчорашнього більше не повториться. Що йому шкода не тільки тому, що він «перебрав», а тому, що він справді побачив, як сильно мене налякав.

Мабуть, саме цього я від нього чекала. Не пояснень чи виправдань. Просто Сергія, якого я колись знала. Того, з ким мені було хоча б спокійно. Наше сімейне та особисте життя ніколи не вирізнялось яскравою пристрастю, чи великим коханням. Ми разом чотири роки.

Після того випадку як я втекла. Просто втекла, тому що не готова була бути біля того, хто так нещадно повівся зі мною. Перший час я злилась на Макса, ненавиділа його кожною своєю клітинкою. Тоді думки про нього кидали мене в жар. Та з кожним місяцем мені ставало легше. Ні. Ця біль не пішла, вона ставала глухою, тупою.

І весь цей час Сергій був поруч... І я звикла до нього, до його присутності. Коли він заговорив за весілля та заміжжя я не думала так чи ні, я уже знала, що так і буде. Для мене тоді усе виглядало логічно. Та і в кохання після вчинку Макса я більше не вірила. А Сергій був поруч, надійним та спокійний. Завжди спокійний. Ми ніколи не сварились. Коли виникав якийсь конфлікт кожен просто мовчав, тримав усе в собі, і продовження сварки не було. Ми жили так уже не один рік, але зараз щось зламалось...

- Віка.

Я підняла очі.

- Що?

Сергій підійшов ближче.

- Я зараз роблю крок назустріч, а ти десять назад.

Я ледь помітно стиснула губи. Так, змінилось. І не одне тільки. Ось тільки він не розумів. Для нього це був один крок. Для мене - вчорашній вечір. Його голос. Його рука на моєму зап'ясті. Софійчині очі. І ще десятки дрібниць за останні роки, які я старанно переконувала себе не помічати.

- Який саме крок ти робиш?

- Я визнав, що був неправий.