Глава 19. Не чекала

Віка

Минуло два тижні від мого першого робочого дня. Сьогодні була п'ятниця, кінець робочого тижня. Завтра нарешті субота, і я зможу повноцінно відпочити з Софійкою. Наче усього два тижні, а таке відчуття, що я працюю тут уже давно. Сьогодні вранці зловила себе на думці, що по відчуттям ось так збираюсь на роботу уже який рік, а не пару тижнів. Що усе це - моя буденність, звична справа.

Дні минали швидко, насичено та продуктивно. За цей час я навчилася приходити в офіс і більше не озиратися на кожен звук у коридорі. Навчилася не перечитувати листи по п'ять разів перед відправленням. Перестала щоразу перепитувати Валерія Петровича, чи правильно зрозуміла поставлене завдання.

Навіть мою ідею для фітнес-студії не викинули після першої презентації. Навпаки. У понеділок була зустріч з клієнтом, йому сподобалось більшість запропонованого. Від частини ідей вони відмовилися, дещо попросили переробити, а замість чотирьох героїнь залишити двох, але саму концепцію затвердили.

І коли Валерій Петрович сказав:

- Вікторіє, цей напрямок залишаємо за вами.

Я хвилин п'ять сиділа й дивилася в монітор із дурнуватою усмішкою. За мною. Не за Сашею чи кимось із людей, які працювали тут роками. А за мною. Звісно, не самостійно. Я все ще була новенькою, і кожне моє рішення перевіряли. Але це був мій перший повноцінний проєкт. І так швидко. На початку мені здавалось, щоб отримати таку пропозицію я маю попрацювати мінімум пів року, а тут другий тиждень роботи, і усе так швидко.

Темп і справді був шалений. В офісі я не відчувала ні втоми, ні відчуття знемоги. Та як тільки поверталася додому уся важкість робочого дня падала на мене. Іноді настільки, що хотілося просто впасти обличчям у подушку. Але в усьому цьому - ця втома мені подобалася.

Адже вперше за довгий час я втомлювалася не від того, що намагалася не сказати зайвого. Не від мовчання Сергія. Не від нескінченних домашніх справ, чи від думок про гроші. Я втомлювалася тому, що весь день займалась тим, що і справді мені по душі. Я працювала, реалізовувала свох ідеї. Я вела самостійний проєкт. Я почувала себе потрібною. І, здається, потроху згадувала, що вмію значно більше, ніж варити вечерю й вчасно оплачувати комуналку.

Удома було інакше. Після нашої сварки Сергій поводився так, ніби нічого не сталося. Ні вибачень, ні розмови - нічого. Ми просто існували поруч. Вранці я відвозила Софійку до Маші, а увечері забирала. Потім поверталася додому: готувала, мила, прибирала, вкладала доньку. Усе було як завжди. Тільки от тепер на ігнорування, чи мовчанку, від Сергія я ніяк не реагувала. Я більше не витягувала з нього слова, не питала: «Що сталося?». Не намагалася розвеселити. І в цілому не лізла миритися, чи налагоджувати хоч якесь спілкування.

І, здається, саме це дратувало його найбільше. У п'ятницю я прокинулася в хорошому настрої. Навіть Сергієве мовчання його не зіпсувало.

- Мам, а ти сьогодні теж на роботу? - запитала Софійка, поки я заплітала їй волосся.

- Теж.

- А завтра?

- А завтра ні.

Вона миттєво розвернулася.

- Точно?

- Точно.

- Тоді ми підемо гуляти?

- Обов'язково.

- І купимо морозиво?

- На вулиці холодно.

- Значить, два.

Я засміялася.

- Логічно.

- А тато піде?

Руки на секунду завмерли в її волоссі. Я подивилася в дзеркало. Сергій сидів за столом із телефоном, він точно чув, але навіть голови не підняв.

- Запитай у тата.

Софійка повернулася.

- Тату, підеш з нами?

- Побачимо.

- А коли побачимо?

- Софійко, я сказав: побачимо.

Вона насупилася.

- Добре.

Я зав'язала резинку трохи сильніше, ніж треба.

- Готово.

- Красиво?

- Найкрасивіше.

Вона побігла по рюкзак. А я ще кілька секунд дивилася на Сергія.

- Що? - запитав він, не відриваючись від телефону.

- Нічого.

- От і чудово.

Раніше я обов'язково щось сказала б, але сьогодні не хотілося. Я не хочу більше просити його проводити час разом з нами. Досить цього.

Робочий день пролетів настільки швидко, що о пів на шосту я здивовано подивилася на годинник.

- Все, - сказав Саша, закриваючи ноутбук. - П'ятниця офіційно настала.

- Щаслива людина.

- А ти що?

- Ще дороблю це й теж піду.

- Не захоплюйся. А то так і кар'єру зробиш.

- Страшні речі говориш.

Він засміявся. Я дописала останній абзац і вже збиралася закривати файл, коли біля столу з'явився Валерій Петрович.

- Вікторіє, є хвилина?

Я глянула на годинник. 17:37.

- Так, звісно.

- Ходімо.

У його кабінеті сиділа Ірина, а на столі лежали роздруківки.

- У нас невелика проблема.

Ну звісно. П'ятниця. Половина шостої. Коли ще виникати проблемам?

- Яка?

- Клієнт переніс презентацію з понеділка на завтра.

- На суботу?

- Власник вилітає в неділю. Хоче побачити все до від'їзду.

- Зрозуміло.

- Не горить настільки, щоб сидіти тут до ночі, - одразу додав Валерій Петрович. - Але концепцію треба привести до нормального вигляду. Ви з Іриною найбільше працювали над нею.

Я подивилася на телефон. Маша. Софійка. Сергій. Перша думка, потрібно попередити Машу, потім Сергія. 

- До котрої приблизно?

- Година. Максимум півтори.

- Добре.

- Якщо не можете - кажіть. Це не проблема.

- Дайте мені хвилинку. Маю дізнатись дещо.

Я дістала телефон, написала повідомлення Маші, чи можу я в цілому затриматись, але потім видалила. Можливо варто попросити Сергія забрати Софійку та провести вечір з донькою, все таки наше золотце - наша спільна відповідальність. Але я уже знала його відповідь, тому відразу так і не дала цій ідеї на життя.

Я вийшла з кабінету й одразу набрала Машу.

- Алло?

- Маш, привіт. Я можу трохи затриматись?.