Глава 18. Привіт з минулого

Віка

Другий робочий день почався значно легше за перший. Звісно ранок вдома був напружений, але я і не очікувала іншого від Сергія. Ми разом уже достатньо років, щоб знати його реакції. Я знала, що вранці усе буде "як завжди". Тиша. Він мовчав, я також. Ми в тиші зібрались, поснідали та розійшлись по своїм справах.

Питань від Сергія, де я залишу Софійку не було. Можливо, він просто знав, що варіантів у мене не багато, і це буде Маша. Тому і не питав. Але все одно стало неприємно. Розумію, що ми посварились. Але це ж його донька, чому він не запитав?

До офісу я дісталась швидко. Сьогодні усе було більш знайоме. Гомін навколо відволік від домашніх думок та переніс у робоче життя. Сьогодні я вже знала, як звати половину людей у відділі. Розуміла свої обов'язки та мала задачі на день. Мій настрій з кожною хвилиною ставав краще і краще.

А ще зранку ми із Сашею встигли посперечатися через абсолютно безглузду історію, яку я йому розповіла, і він категорично відмовлявся вірити, що таке взагалі могло зі мною статися.

- Клянусь.

- Не вірю.

- Твої проблеми.

- Такого не буває.

- У моєму житті ще й не таке буває.

Я засміялася. Повернула голову, і саме тоді побачила Макса. Він ішов коридором у напрямку свого кабінету. На секунду наші погляди зустрілися. Я автоматично перестала сміятися. Чомусь після вчорашнього було ніяково, хоча нічого такого не сталося.

Адже він просто побачив мене заплаканою. Підійшов. Сказав кілька слів. Торкнувся плеча, як колега. От і все. Звичайна людська підтримка. Принаймні саме так я пояснила це собі разів двадцять дорогою додому.

- Доброго ранку, Максиме Володимировичу.

- Доброго.

Він пройшов повз. Я видихнула.

- Ого, - протягнув Саша.

Я повернулася до нього.

- Що?

- Нічого.

- Тоді працюй.

- Уже боюся.

- Правильно.

Я повернулася до монітора. І майже відразу змусила себе забути про Макса. У мене були значно важливіші речі. Наприклад, не облажатися на другий день роботи. Ближче до обіду Валерій Петрович поклав переді мною папку.

- Вікторіє, сьогодні будемо обговорювати нового клієнта. Ви поки більше слухайте. Подивитеся, як у нас усе відбувається.

- А що за клієнт?

- Мережа фітнес-студій. Зараз у них чотири точки, до кінця року планують відкрити ще дві. Хочуть повністю оновити рекламну кампанію й привести нову аудиторію.

Я відкрила презентацію.

- А це їхня стара кампанія?

- Так. І результати за останні три місяці.

- Можна подивитися?

Валерій Петрович усміхнувся.

- Я для цього вам її й приніс.

Наступні сорок хвилин я майже не відривалася від екрана. Спочатку просто з цікавості, але потім мене затягнуло. Соціальні мережі були красивими, та навіть занадто. Увесь їх медіа простір кричав про ідеальність. Ідеальні дівчата. Ідеальні фігури. Ідеальне світло.

Від фото я перейшла до перегляду відео з тренувань, після яких особисто мені хотілося не купити абонемент, а закрити сторінку й доїсти шоколадку. Я відкрила статистику. Перейшла до портрета цільової аудиторії. Потім знову до сторінки. Щось не сходилося.

- Валерію Петровичу?

- Так?

- А вони точно хочуть залучати саме цю аудиторію?

Він підійшов до мого столу.

- Яку?

Я показала на документ.

- Жінки двадцять п'ять - сорок років. Переважно ті, хто раніше систематично спортом не займався.

- Так.

- Тоді чому реклама виглядає так, ніби вони шукають професійних спортсменок?

Він подивився на екран.

- Це одна з причин, чому вони прийшли до нас.

- Зрозуміло.

- Є ідеї?

Я автоматично хотіла сказати «ні». Адже я тут тільки другий день. Я взагалі ще нічого не знаю про внутрішню кухню компанії. І чи не буде це занадто уже проявляти себе? А якщо тут таке не приймають? Чи навпаки мої ідеї будуть абсурдні і мене засміють? Я ще раз подивилася на сторінку, і вирішила, що хочу все таки спробувати.

- Можливо, та не впевнена в їх доцільності. 

- Цікаво. Ну що ж, то на нараді й розкажете свої ідеї.

Я різко підняла голову.

- Я?

- А хто?

- Я думала, що просто послухаю.

- Можете й послухати. Але якщо маєте думку - говоріть. Ми цінуємо креативних та пробивних працівників.

Валерій Петрович посміхнувся та рушив назад до свого кабінету. А я залишилася дивитися йому вслід. 
Думки були різні. От чудово. Сама напросилася. Та виходу назад не було.

Я знову відкрила презентацію. Треба було хоча б нормально сформулювати свою думку, якщо вже вирішила виступати перед людьми, імена половини з яких я ще навіть не знала. І як тільки я відкрила її, як з коридору почувся жіночий голос.

Голосно. Дуже голосно.

- Та пішов ти!

Я завмерла. Саша підняв голову. Ще кілька людей у відділі переглянулися.

- У когось хороший день, - пробурмотів він.

Я усміхнулася. А потім почула:

- Козлом був - козлом і залишився!

Двері в кінці коридору різко відчинилися. Це було з кабінету Макса. Я машинально подивилася туди. Спочатку побачила світле пальто. Потім довге волосся. Жінка різко розвернулася до дверей.

- І не дзвони мені потім!

- Не переживай. Не планував.

Останні слова належали Максу. Жінка фиркнула й рушила коридором. Я дивилася на неї. І з кожним її кроком усередині мене ставало все холодніше.

Ні. Ні! Не може бути. Тільки не вона!

Минуло кілька років. У неї була інша зачіска, трохи інше обличчя, та і одяг був дорожчий. Але я б упізнала її з тисячі. Мені вистачило одного погляду. Однієї фотографії. Одного вечора. Щоб запам'ятати це обличчя назавжди.

Аня.

У грудях різко кольнуло. Перед очима на секунду виникло те, що я стільки років намагалася забути.

Фотографія. Ліжко. Її обличчя. Макс. Оголений.