Глава 14. Перший робочий день

Віка

Усю ніч я майже не спала. Я була дуже знервована після розмови з Сергієм. Але ще більше лікав його спокій. Він не заборонив, не кричав, а просто залишився наче спостерігачем. Звісно я не очікувала від нього підтримки і слів, що у мене все вийде. Та і мовчання від нього створювало ще більше напруги. 

Ніч пройшла важко. Я прокидалася щогодини, перевіряла телефон і щоразу перечитувала одне й те саме повідомлення. "Чекаємо вас завтра о 10:00." Мене взяли. Попри все. Попри п'ять років удома. Попри відсутність досвіду. Попри те, що у мене є донька. 

Попри Макса. Та його відношення до мене.

Я повернула голову. Поряд мирно спала Софійка, міцно обіймаючи свого плюшевого зайчика. Саме заради неї. Саме заради цієї красуні я зможу усе зробити. Пройти усе, що підготувало мені життя. Я зможу. З такими думками я і заснула. Не знаю скільки пройшло часу, та будильник задзвенів рівно о сьомій.

Я швидко вимкнула його й навшпиньки вийшла на кухню, намагаючись не будити Софійку. Нехай поспить ще трохи.

На кухні Сергій уже сидів за столом. Перед ним стояла чашка кави, а в руках був телефон. Він навіть не підняв очей.

- Добрий ранок.

- Мг.

Я мовчки поставила чайник. У квартирі панувала дивна тиша. Наче нічого не сталося. Наче вчора він не забороняв мені працювати. Наче усе так, як завжди. І це лякало мене ще більше.

На секунду промайнула думка, що Сергій погодився, що він за, щоб я працювала. Та я занадто добре знала свого чоловіка. Він не відступає так легко і тихо.

Поки закипала вода, я вийшла з кухні і набрала Машу.

- Привіт... Вибач, що так рано.

- Віко? Все добре?

- Так... Мене взяли.

- Серйозно?

Я мимоволі усміхнулася. Коли вчора вранці я написала Маші про те, що йду на співбесіду - вона щиро зраділа. І казала, що пишається мною. І що тримає кулочки, щоб усе пройшло добре.

- Так.

- Я ж казала! Я знала, що ти впораєшся!

Я заплющила очі. Дивно. Від цих простих слів хотілося плакати.

- Маш, можеш мене дуже виручити?

- Навіть не питай.

- Сьогодні лише оформлення документів. На кілька годин. Побудеш із Софійкою?

- Звичайно.

Без жодної паузи. Без жодного зітхання. Просто погодилась. Я не розуміла як чужа людина давала більше підтримки, ніж свої.

- Дякую тобі.

- Віко, перестань дякувати. Приводь її. Ми і малювати будемо, і на майданчик сходимо. Зараз ще скажу Єгору. І щастя буде. Навіть не уявляєш.

Я всміхнулася.

- Ти мене рятуєш.

- Ні.

Після короткої паузи вона тихо додала:

- Ти сама себе рятуєш.

Я не одразу зрозуміла сенс її слів. Але вони чомусь залишилися десь дуже глибоко всередині. Я поклала слухавку.

- То знайшла няньку?

Голос Сергія змусив мене здригнутися. Він сидів там само. Навіть не дивився на мене.

- Це не нянька. Це Маша.

- Аа. Та сусідка, що також висить у шиї на чоловіка.

Він зробив ковток кави.

- Так.

- Цікаво.

Я промовчала.

- Ну що ж. Якщо їй так подобається сидіти з чужими дітьми, що і свого не вистачає, - його губи розтягнулися в легкій усмішці. - Нехай.

Я насторожилася. Занадто легко.

- Що?

- Нічого.

Він підвівся.

- Бажаю успіхів.

Я мовчки дивилася, як він одягає куртку. Біля дверей він раптом зупинився.

- До речі, якщо сьогодні щось трапиться із Софійкою, відповідальність буде тільки на тобі.

Двері зачинилися. А я ще кілька секунд не могла поворухнутися. Ось воно. Він не заборонив. Не накричав. Він просто посіяв у мені страх. Він просто переклав будь-яку відповідальність на мене. Одним реченням зробив так, щоб усі подальші хвилини дня я провела у напруженні.

Та часу було обмаль, тому через годину ми вже стояли біля дверей Машиної квартири. Вона відчинила майже одразу.

- Ну привіт, красуне!

Софійка широко всміхнулася.

- Тьотю Машо!

- Ходімо покажу, що в мене є.

Маша витягла з-за спини величезну коробку з олівцями.

- Ого!

Очі Софійки загорілися. За хвилину вона вже сиділа на підлозі й розглядала всі кольори. Я полегшено видихнула.

- Бачиш?

- Що?

- Вона вже навіть не згадує про тебе.

Я винувато опустила очі.

- Мені здається, що я погана мама.

Маша різко повернулася до мене.

- Хто тобі таке сказав?

Я мовчала. Вона й без відповіді все зрозуміла.

- Твій недо чоловік.

Я не відповіла.

- Віко, послухай мене дуже уважно.  Погані матері не прокидаються серед ночі лише для того, щоб перевірити, чи дитина не розкрилася. Не хвилюються через кожну копійку. Не відмовляють собі в новому одязі, щоб купити доньці чергові сандалики. І точно не плачуть через те, що вперше залишають дитину на кілька годин.

Я відчула, як до горла підступив клубок.

- Ти хороша мама. Дуже хороша. Просто поруч із тобою людина, яка роками переконує тебе у протилежному.

Я більше не стримувалася. Сльози самі покотилися по щоках. Маша мовчки обійняла мене.

- Знаєш, чого я хочу?

- Чого?

- Щоб сьогодні, коли ти зайдеш у той офіс ти хоча б на одну хвилину згадала, якою була до Сергія. Не дружиною. Не мамою. А Вікою. Тією дівчиною, яка вірила, що може підкорити світ. Коли ти згадуєш про минуле твої очі завжди палають вогнем. І зараз у тебе є шанс не дати згаснути цьому вогню.

Я гірко усміхнулася.

- Мені здається, це вже давно неможливо.

Маша похитала головою.

- Усе можливо. Просто ніяк не було простору, де цьому вогню розгорітися. А сьогодні нарешті знайдеться.

Я ще раз подивилася на Софійку. Вона сиділа на килимі, щось захоплено малюючи й весело сміючись. Єгорка і справді дуже зрадів компанії на день. Він радо щось розповідав і показував моїй принцесі.

- Іди.

- А якщо вона заплаче?