Глава 13. Шанс на зміни

Наші дні
Віка 

Коли двері офісу зачинилися за моєю спиною, я ще кілька секунд стояла нерухомо. Повітря ніби стало важчим. Я так і не зрозуміла, що сталося.

Макс.

Це був він. Його погляд. Його голос. Його впевнена постава.

За ці п'ять років він дуже змінився. Став дорослішим. Жорсткішим. У його очах більше не було того хлопця, який колись дивився на мене так, ніби я була цілим його світом.

Він був іншим. Та дещо залишилося незмінним.

Його аромат.

Ледь відчутний, знайомий до болю. Саме він за одну мить повернув мене на п'ять років назад. У той день, коли я вперше перестала боятися. Коли дозволила собі бути щасливою. Коли довірилася людині настільки, що була готова віддати їй не лише своє серце, а й усе життя.

А потім.

Потім життя пояснило мені, що довіра - це розкіш, яку я більше не можу собі дозволити. Що варто лише відкрити комусь душу - і тобі обов'язково зроблять боляче. Саме тому того дня я зникла.

Не тому, що не кохала його. А тому, що кохала занадто сильно.

І той біль, який тоді пронизував кожну клітину мого тіла, кричав лише про одне - потрібно зникнути. Якнайдалі. Щоб урятувати себе. 

За рік, відколи ми повернулися до міста, я жодного разу не зустріла нікого зі свого минулого. Хоча це й не дивно. Місто велике. Минуло п'ять років. Кожен давно жив своїм життям.

І я теж намагалася. Принаймні переконувала себе в цьому.

А сьогодні...

Сьогодні я прийшла на співбесіду, думаючи лише про одне - отримати шанс почати все спочатку. Заробляти власні гроші. Дати Софійці більше. Хоч трохи змінити наше життя.

Але доля вкотре вирішила посміятися з мене. Бо людиною, яка мала вирішити моє майбутнє, виявився саме він.

Чоловік, від якого я тікала тоді. І який догнав мене у такий важливий етап мого життя.

Сама співбесіда проходила добре. Я бачила це. Макс ставив правильні питання, уважно слухав, навіть кілька разів схвально кивав.

Але потім наче хтось клацнув вимикачем. Його погляд став холодним. Чужим. Я сказала щось не те? Чи він просто не хотів брати мене на роботу?

"Тобі здалося..."

Саме так я повторювала собі всю дорогу до будинку мати чоловіка. Я весь час відкидала думки, що повертали мене в ті часи. Але кожен раз обривала себе. Змушувала згадати ту біль, яку він причинив мені. Те, що він зробив, просто погрався почуттями наївної дівчини. Ось це варто памʼятати.

Та чомусь саме сьогодні серце билося так само, як тоді, коли він вперше взяв мене за руку. Я різко зупинилася. Не можна про це думати.

Минуле має залишитися в минулому. Я зайшла на подвір'я будинку.

І ще здалеку почула знайомий плач.

- Мамочка!

Софійка побігла до мене, ледь не перечепившись через власні сандалики. Я одразу підхопила її на руки.

- Моя маленька.Ну що сталося?

Вона схлипувала так сильно, що майже не могла говорити.

- Я... я хочу додому...

- Уже йдемо. Все добре.

Я гладила її по спині, поки вона міцно обіймала мене за шию.

- Нарешті, - баба Алевтина сиділа на лавці біля входу, склавши руки на грудях. - Дитина вже пів години плаче. Усе до мами проситься. Наче їй тут зі мною не добре. Уже геть розбалували.

Я стримано усміхнулася.

- Перепрошую. У дорозі пробки були. А Софійка, мабуть, уже спатки хоче, тому і вередує.

Вона фиркнула.

- То чому так потрібно було затримуватись, щоб змушувати дитину плакати? І щось не бачу я пакунків з пакету, а тільки новий одяг. То ти геть не за їжею їздила? Геть уже Сергію на голову вилізла!

Я промовчала. Навчилася. За ці роки я навчилася мовчати. Я відчула, як Софійка ще сильніше притиснулася до мене. Я відчувала, що нам потрібно терміново їхати додому, тільки там моя маленька буде почувати себе в безпеці. Та і я після такого ранку, не готова чути далі ці повчання.

- До побачення, - тихо сказала я.

- І вечерю чоловікові не забудь приготувати. Бо сім'ю треба берегти, а не по магазинам бігати.

Я просто пішла. Злість кипіла всередині. В перше чергу на себе. Не потрібно було залишати Софійку. Не потрібен дитині цей стрес. Та чи мала я вибір? Якщо я хочу краще для нас, то мала це зробити. 

Додому ми поверталися мовчки. Софійка вже перестала плакати й міцно тримала мене за руку.

- Мам...

- Так, сонечко?

- А завтра я теж поїду?

У мене защеміло всередині.

- Ні, моя хороша. Завтра ми будемо вдома.

Думка про те, що я пройшла співбесіду і це може бути моя перша робота, відпала відразу, як я вийшла з офісу компанії. Макс дав чітко зрозуміти, що мені не місце там. Та і я не готова до того, щоб працювати на нього. Щоб щодня нагадувати собі про ту рану, що досі кровоточить.

З думками не помітила, як ми опинились біля будинку. Щойно я відчинила двері квартири, як почула голос Сергія.

- Нарешті.

Я мовчки зняла взуття й поставила сумку біля дверей. Чому Сергій вдома? Зазвичай, раніше восьмої вечора він ніколи не вертався, а тут ще навіть обід не настав.

- Привіт, чому ти вдома?

- А що? Не очікувала, що чоловік може в обід приїхати? Думала, що можеш крутити свої справи в той час, поки я бадрачу на роботі?!

- Сергій, прошу, не сварись. Софійка втомилась. Дозволь, я вкладу її на сон, і після ми поговоримо.

- Чому ти взагалі поперла дитину до моєї мами? Не могла її з собою взяти?

Так от в чому справа. Сергій вдома, тому що йому поскаржились. Від усвідомлення цього шалена втома накрила моє тіло. Я відчула, як втомилась за ці роки. Як мені це усе набридло. Та ручки Софійки нагадали мені, що в першу чергу я мама. 

Коли я вклала маленьку принцесу на денний сон, зайшла на кухню. Сергій сидів за столом. Його вигляд давав зрозуміти увесь спектр незадоволеності.

- Голодний? Можу нагріти борщ.

- Борщ? Той, що ти вчора ще варила? А нічого свіжого немає?

- Борщ смачний та свіжий. Будеш?