Глава 12. І що далі?

Наші дні

Макс

Отже, вона обрала його. Вийшла за нього заміж. Народила йому доньку.

Чорт...

Це було сильніше за мене. Усі спогади повернулися одночасно. Хвиля болю, злості й розчарування накрила мене так різко, що на мить стало важко дихати.

Я був упевнений, що забув її. Що вона більше не має влади наді мною. Що ці оченята більше ніколи не матимуть вплив на мене. Що вони не робитимуть зі мною виверетки душі.

П'ять років.

П'ять чортових років я вчився жити без неї. Будував кар'єру. Заповнював кожен день роботою, щоб не залишалося часу думати. Переконував себе, що все минуло.

Я навчився заново радіти життю. Навіть ходив на побачення. Та зараз навіть не згадую їх імена, чи як вони виглядають. Я побудував маркетингову компанію. Але не зміг збудувати основне - нове життя у коханні. Адже пʼять років назад у мене вирвали усе, щоб я міг відчувати це кохання.

І це зробила Віка.

А тепер вона сидить навпроти мене, і хоче працювати в моїй компанії.

Це якийсь жарт? Може, десь захована камера? Бо інакше пояснити все це я просто не можу.

П'ять років тому я дізнався, що Віка зникла. Без пояснень, без повідомлень, просто зникла. І ще після чого?

У нас була казкова ніч. Казковий день. Майже казковий вечір.

А потім життя вирішило написати власний сценарій. Невже вони образилась, що я так зірвався тоді? За ці роки як тільки я не намагався пояснити її поведінку, але розумної причини так і не знайшов.

Минуло лише двадцять чотири години після того, як я зізнався їй у коханні. Я вперше за довгий час дозволив собі будувати плани, мрії. Я подарував собі надію. Уже знав, що хочу бачити її поруч. Що хочу прокидатися поруч із нею кожного ранку. Що хочу підкорити весь світ для неї.

Я був упевнений, що нарешті знайшов своє щастя.

А наступного ранку вона просто зникла. Я телефонував їй десятки разів. Писав повідомлення. Але у відповідь було нічого.

Тиша.

Я діяв далі. Приїхав до гуртожитку.

- Віка зібрала речі й поїхала, - сказали мені.

Але куди? Чому і навіщо? Ніхто не знав. Дівчата самі були в шоці від того, що коли повернулись в кімнату, то не було речей Віки і тільки записка. Ха. Записка. Вона їм хоча б щось пояснила!

Серце всередині відчувало, що це не просто так. Що щось сталось. Я помчав до університету. Там почув лише те, що вона попросила академічну відпустку через складні сімейні обставини й поки що не може продовжувати навчання. 

А тепер у її резюме чорним по білому написано, що університет вона закінчила.

Що за чортівня?

Поки всередині мене вирувала буря, Віка спокійно розповідала про маркетингову стратегію. Вона пояснювала, як можна збільшити прибуток компанії за допомогою реклами, які інструменти використати й чому це спрацює.

Я майже не чув її слів.

Дивився лише на неї.

І коли вона мимоволі посміхнулася...

Усе всередині мене зрадницьки здригнулося.

Ні!

Цього не може бути. Я не можу досі її кохати. Це неможливо. 

Від злості, що поїдала мене зсередини, світ навколо почав дратувати. Я вирішив, що на сьогодні досить.

- Вікторіє, дякую. На цьому все. Ви можете бути вільні.

Вона здивовано підняла очі.

- Уже?

- Так. Я почув усе, що мені було потрібно. Передам ваші дані керівнику відділу.

Вона кілька секунд мовчала.

- Максе... Я не маю права просити. Але мені дуже потрібна ця робота. І не знаю чому, та мені здається, що ти злишся на мене. Прошу, прийми об'єктивне рішення.

Я подивився їй просто в очі.

- Вікторіє, ви помиляєтеся. І ще. Те, що ви перейшли на «ти» під час співбесіди, не можна назвати професійною поведінкою. Це мінус.

Вона опустила погляд.

- До побачення.

- Гарного дня.

Двері тихо зачинилися. Я просидів нерухомо кілька секунд. А потім...

Усе, що лежало на столі, полетіло на підлогу. Папки. Ноутбук. Ручки. Склянка. Навіть настільна лампа. Наступним ударом кулака я розніс скляні дверцята шафи.

У кабінет одразу забігла Анна.

- Максиме Володимировичу! Що сталося? Ви в порядку?

Я важко дихав.

- Так.

Брехня. Ні в якому я не порядку! Та пояснювати я буду точно не своїй секретарці.

- Покличте прибиральницю. І замовте нову шафу.

Вона мовчки дивилася на мене.

- Я сьогодні вже не повернуся, - відірвав я чітко і вилетів з кабінету.

Анна лише кивнула. Мабуть, ніхто в компанії ще не бачив мене таким. Та мені було байдуже. Я просто більше не міг тримати це всередині.

Через двадцять хвилин я вже сидів у барі. Дмитро прийшов майже одразу.

- Друже, привіт. Скажу чсено. Здивований. Понеділок. Ще навіть не обід. А ти кличеш мене в бар. Ти точно здоровий?

Я навіть не підняв очей.

- Вона повернулася.

Діма насупився.

- Хто?

- Віка.

На кілька секунд він завмер. Саме в цей момент підійшов офіціант.

- Пляшку віскі. Лід. Два стейки.

Офіціант записав замовлення й пішов. Дмитро повільно перевів на мене погляд.

- Зачекай. Та сама Віка?

Я мовчки кивнув.

- Через яку ти майже рік збирав себе по шматках?

- Рік? Я досі це роблю. Але так, та сама..

Офіціант приніс пляшку. Я налив повну склянку й випив одним ковтком. Потім другу.

- Максе, стій. Ти ж розумієш, що це нічого не вирішить?

- Розумію, - я поставив порожню склянку на стіл. - Але зараз мені потрібно хоча б на кілька годин перестати думати.

Дмитро тяжко зітхнув.

- Добре. Тоді розповідай.

Я провів долонею по обличчю.

- Заходжу сьогодні в офіс. Біля рецепції стоїть Віка. Прийшла на співбесіду.

- До твоєї компанії?

- Саме так.

- І співбесіду проводив...

- Я. Знаю, що не в моїй обовʼязках. Керівник відділу був здивований, що я вирішив провести особисто співбесіду на таку дрібну посаду. Та я не міг перебороти бажання побачити її. Дізнатись як вона.