Глава 11. Надія на мрію

Віка

Коли я відкрила телефон усе всередині охололо. Я не могла повірити, що це так. У переписці було фото. На ньому щаслива майже оголена Аня у ванній Макса. Його ванну я впізнала одразу. Тільки вчора я там приймала душ. А в цьому дзеркалі розглядала оновлену себе.

Тільки зараз це оновлення дуже боляче розриває усі нутрощі всередині. Ні! Це не може бути правдою!

А можливо це фото вона зробила раніше? Але чому тоді такий підпис:

І ще цей підпис “ Тепер ми офіційно разом”. Ні! Це я разом з Максом.

Ні! Це все не правда!

Я відразу зателефонувала Максу. Раз. Потім ще раз. Але мій дзвінок залишився без відповіді. Він не відповідав, не писав. 

Я повільно поповзла по стіні, сльози котились. Я не могла заспокоїтись. Дихання збилось. Усередині усе стиснулось. Ці, це не може бути правдою.

Я хочу почути це від Макса. Я хочу отримати свої пояснення від нього. Якщо Аня в нього вдома зараз, я можу легко це перевірити. Просто приїхавши до Макса додому. 

Так. Мені варто поїхати туди. Швидко зібравшись, я викликала таксі. Весь час, поки їхала, я не переставала плакати. Сльози лились, думки були змішані. 

Що я буду робити, якщо це виявиться правдою? Що я буду робити, якщо вони разом. А між нами тоді що? Що взагалі відбувається? Я маю дізнатись правду. Я мала побачити його.

Приїхавши за адресою я попросила водію пару хвилин. Мені потрібно було заспокоїтись. Я не хотіла завалюватись в квартиру Макса у такому вигляді.

Вийшовши з машини я повільно рушила в бік квартири. Підіймалась я дуже спокійно. Того адреналіну та пориву всередині мене вистачило рівно на те, щоб зібратись та приїхати сюди. 

Коли я була біля квартири, то зателефонувала у дзвінок, але ніхто не відкривав. Потім ще раз, і так само без відповіді. Я хотіла постукати в двері, та штовхнувши їх виявила, та не встигла. Двері відкрила мені Аня.

На ній була Макса рубашка, а під нею … Я так розумію нічого.

- Віка, що ти тут робиш?

- Аня, це правда, ви разом? Але як же.

- Як що? Як ви? - Аня почала сміятись. - Боже, Віка, яка ж ти дурепа. Але якщо ти тут, отже, Макс переміг спір. Сергію все таки прийдеться віддати свою автівку. Чоловіки такі барани, заради якоїсь баби готові віддати власне авто, - її голос почав вибивати відлунням у мене в голові.

Аня не вгамувалась, щось торохтіла, щось говорила, яка я наївна. А я так і не могла зрозуміти про що вона. Спір. Який спір. Яка автівка? І до чого тут Сергій? Я стояла, і не могла зрушити з місця. 

- Ти ж не думала, що він і справді тебе кохає. Чи стоп. Вірила? Серйозно? - на цих словах я відмерла

- Що ти сказала? - мій голос дрожав. 

- Віка, ну ти смішна. Подивись на себе, і на мене. Максу ніколи не подобались такі сірі мишки, як ти. Ви ж дружили весь час. Макс завжди тебе ігнорував, тримав свій фронт френд зони. Але ти на пряму цього не бачила, усе мріяла. Думаєш я не бачила, як ти на нього дивилась? 

- Ти нічого не знаєш. Він просто не говорив раніше. Ми з Максом разом, ми вчора.

- Та бачу я, що ви вчора щось там. Але усе це був спір його з Сергієм. Я звісно була проти. Перші години злилась та ревнувала його, але потім Макс мене переконав. Він вміє це робити, - хтива посмішка пробігла по її обличчі. - Ти звісно можеш піти і спитати це у нього.

Далі я не слухала. Я швидкоруч дісталась спальні. І там правда був Макс. На ліжку. Оголений.

- Тільки він спить. Все таки пару годин відпрацьовувати йому прийшлось.  Ну щоб я пробачила його, - Ані голос звучав позаду, але відчуття, що вона кричить. - Вікусь, мені так шкода тебе. Це ж мав бути просто жарт. Макс придумав. Сергій звісно лицар, не хотів погоджуватись. Та можливість забрати автівку у Макса його переконала.

Аня говорила і далі, продовжувала щось там. Але я вже не слухала її, я швидко спускалась сходами, в надії. На що? Ще вчора я мала надію на щастя, та зараз я чітко зрозуміла, що у мене є тільки бажання. 

Зникнути. Я маю поїхати кудись. Без різниці. Я не вернусь ніколи більше сюди.

Опинившись вдома, я швидко почала збирати речі. Я не знала куди я поїду, як я буду будувати це життя далі. Що мені робити з університетом. Я не знала нічого. Біль всередині мене керував мною. Він обволік усі мої думки. 

Я не могла залишатись в цьому місті ні хвилини більше. І коли моя валіза була зібрана до кімнати зайшов Сергій.

- Віка, ти як? Чому ти плачеш? Що сталось?

Він підійшов ближче, притягнув до себе та обійняв. Мені було огидін його обійми, адже він також вчинив гидко. Він вирішив, що я трофей. Що я просто річ, але це не так!

Від розуміння абсурдності ситуації у мене почалась ще більше істерика. Сергій нікуди не йшов, просто говорив, що він поруч, що йому шкода, щось про те, що таким чином хотів показати справжність Макса. А я просто не могла це слухати, сприймати. Тим, паче розуміти. 

Як так можливо вчиняти? Чому потрібно бути такими відморозками? 

Уже скоро наступна частина...
І там ми дізнаємося, що робив Макс далі. Які були його слова?

Ділись своїми враженнями в коментарях 😍❤️