Глава 7. Ревнощі не за графіком

Віка

Вечір йшов повним ходом. За перемогу Макс влаштував цілий фурор. Коли ми приїхали до бару, то були тільки знайомі обличчя. Пізніше дізналась, що він орендував цей бар на сьогодні та запросив усіх, хто підтримував його та вболівав на їх команду. На ходу до нашого столика зустріла майже весь наш університет.

З компанії ми були перші з Сергієм, від чого напруга в повітрі іскрилась з кожною секундою все більше. Він просто мовчав, а я не розуміла чи варто продовжувати будь-яку розмову. Після сварки мала час, щоб заспокоїтись і зрозуміти, що писати щодо зустрічі було моєю помилкою. 

По поведінці Сергія я зрозуміла, що подобаюсь йому, і що він очікує від мене взаємних кроків та симпатії. А я не можу йому цього дати. Вирішила, що обов'язково завтра зустрінусь з ним та поговорю про це. Не варто давати надію там, де її бути не може.

За своїми думками не помітила, як в бар зайшов Макс з усіма. І, звісно, з Анею. Вона виглядала щасливою, усміхненою, її увесь вигляд кричав про те, що розмова у них з Максом вдалась. Сівши за наш столик вона по-власницьки поклала свою руку на Макса плече, що не залишилось не помічене ним.

- Аня, ти щось хотіла?, - по його погляду я не розуміла емоцій. Він посміхався, але очі видавали інше - там була злість.

- Так. Максик, замов мені їх фірмовий коктейль, - оце її “Максик” прям слух ріже. Невже їх розмова завершилась початком їх відносин? Це колапс.

Я не можу дивитись на це. Щаслива Аня, що висить на Максу. Мовчазний сам Макс, який не зупиняє її. Сергій, що просто мовчить та п'є алкоголь. І тільки Дмитру весело. Він не зупиняється у своїх розповідях, і цим знижує напругу навколо нас. 

У розпал вечора Сергій пропонує вийти на перекур Максу, зі словами, що у нього є розмова до нього. Не знаю, про що вони будуть говорити, але сподіваюсь не про мене. За хлопцями кудись зник і Дмитро. І ми залишились з Анею вдвох, а я ще думала, що цей вечір не може бути гірше.

- Віка, що з настроєм? Невже Сергій погано цілується? - у тоні її голосу було купа зверхності. І в цілому її поведінка дуже різко змінилась з вчорашнього вечора. До цього Аня завжди мило спілкувалась зі мною, або хоча б стримувалась у таких єхидних питаннях.

Ми з Анею знайомі ще з першого курсу. Вона єдина, хто з дівчат проявили ініціативу у спілкуванні. І перші два роки нашої дружби я ніколи не помічала за нею такою поведінки. Знаю, що вона із заможної родини, що ніколи не знала, що таке заробляти кошти. Та я не відчувала цієї різниці у фінансовому положенні між нами. Рівно до миті, поки Макс не з'явився в нашій компанії. 

З того часу Аня стала іншою. Багато жартів в мій бік щодо зовнішнього вигляду. Наші щотижневі дівич вечори згасли. У розмовах з'явилося багато пліток та обговорень інших. Я намагалась зупиняти її, і рідко підтримували ці розмови, але спілкування не обірвала з нею.

Чому? Тому, що не хотіла знову залишитись білою вороною серед дівчат. Я вже знаю як це, коли ніхто з тобою не спілкується.

Моєї мами не стало, коли мені було чотири роки. І моїм єдиним опікуном був тато. Він намагався замінити мені маму, подарувати те тепло, що так забрали у мене. Та бути татом і мамою у нього виходило рівно два роки, до школи. Потім компанія, де він працював, закрилась і йому прийшлось поїхати на заробітки. 

До мене приїхала моя бабуся. Ох, це ще та жінка!

Бабуся мала вигляд генерала, якого усі боялись навколо, та в душі вона була ніжна квітка. Вона навчила мене всього. Бабуся замінила мені усіх: маму, тата і, навіть, подруг.

Коли я пішла до школи і однокласники дізнались, що у мене немає мами, а тато поїхав, то у мене з'явилося нове ім'я. У школі я була не Віка, а підкидиш. Я досі пам'ятаю вираз обличчя дітей, що сміялись з мене. Бабуся дала усім прочухану в школі, але друзів мені це не додало. 

Тож, коли в університеті до мене підійшла Аня, я була дуже рада дівочій компанії. От тільки і тут доля цікава штука. Ми закохані в одного хлопця, але знаю про це тільки я. Бо довіряти комусь після смерті бабусі - я уже не могла. Мені вистачає того, що я поділилась з нею, що з чоловіків у мене нікого не було. Так Аня досі жартує з мене, що я стара діва. А зараз так взагалі, почала спонукати до відносин з Сергієм.

- Вік, все гаразд? - рука Макса лягла на моє плече. І я зрозуміла, що просто зависла у своїх думках, а Аня так і залишилась без відповіді.

- Так. Чудове свято. Та я уже втомилась, буду збиратись додому. Ще раз вітаю, Макс. Це було очікувано круто, - я сказала це за лічені секунди, і підірвавшись з-за столу побігла до виходу з бару.

На вході мене перехопив Дмитро і зі стурбованим обличчям запитав.

- Ей, Вікторія! Ти куди так біжиш? Щось сталось? 

Не знаю від чого саме, чи від спогадів за бабусею, чи від зверхності Ані, чи від байдужості Макса, але на це питання Діми я просто розплакалась. Я хотіла піти з бару, та голос Макса наздогнав мене.

- Віка, зачекай! Не смій тікати від мене, - і я зупинилась. Макс підійшов до мене ближче, обійнявши позаду сказав, - я не знаю, що сталось за той час, поки мене не було. Але зараз - я поруч з тобою, дай мені п'ять хвилин. Я заберу свої речі і відвезу тебе додому. А по дорозі ти розкажеш мені, що сталось.

Макс не став чекати моєї відповіді, просто потягнув мене до авто. Посадивши в машину сказав, щоб чекала його тут, і пішов за речами. І як тільки двері авто закрились, мене прорвало. Я не могла зупинитись, потік сліз лився, в думках був хаос. Мені так хотілось, щоб усе було інакше. 

Макс дуже швидко вернувся, і побачивши мене в сльозах, просто обійняв. Він не став питати, говорити, чи заспокоювати. Він дав можливість мені виплакатись. 

Коли сили уже закінчувались, я заспокоїлась. Макс простягнув мені воду, дав пачку серветок, пристегнув ремінь, завів авто і ми поїхали. Ми їхали в повній тиші. Я чула серцебиття його, своє, шум навколо вулиць.

Машина зупинилась, і я здивувалась, адже ми були не біля гуртожитку. На моєму обличчі було багато емоцій, Макс помітив це.