Глава 6. Не остання гра

Віка

Гра уже йшла повним ходом. Четвертий період, шоста хвилина. Трибуни були забиті шанувальниками, студентами, когось викладачі пригнали. Для університету було дуже важливо створювати атмосферу величності. Адже це важлива гра, що визначить - буде третє місце, чи ще боротьба за першість. Сьогодні граємо проти Львівського політеху - сильна команда, та не кращі наших хлопців. 

До кінця періоду одна хвилина, рахунок рівний. І наче в останній вагон Макс робить це. Він закидає, наші виграють. Трибуни в захваті, усі кричать. Хлопці збираються до купи і починають співати гімн своєї команди.

Я бачу його. Макс щасливий, задоволений результатом. Він підіймає голову і на мить ми пересікаємось поглядами, його посмішка стає ще більшою, що зачаровує мене.

На гру ми прийшли усією нашою компанією. Аня сьогодні в повному наряді. Помітно як вона готувалась до побачення з Максом. Він махає нам, підзиваючи підійти, та Аня сприйняла цей жест тільки на свій рахунок.

- Піду подарую переможцю поцілунок, - зухвало промовивши Аня рушила в бік Макса. 

Я не розумію! Чому усе відбувається так? Наче вони пара, наче це уже не перше побачення тільки буде, а їх стосунками не менше року. Можливо, я просто чогось не знаю. З думок мене повернув голос Дмитра:

- Віка, а ти чому стоїш? Ходімо! Він нас усіх там чекає.

- Ми вас тут зачекаємо, - відповідь Сергія здивувала мене.

“Ми”, “зачекаємо”, ці слова не відповідають дійсності наших справжніх взаємин. Після мого повідомлення про згоду на зустріч Сергій почав себе вести наче ми у відносинах, але навіть першого побачення не було. У нас з ним нічого не було. Варто потім з ним про це поговорити.

- Діма, зачекай. Ходімо разом, - я крикнула уже Діми в спину, скинувши з плеча руку Сергія.

Ми рушили слідом за Анею. Багато, хто з хлопців уже привітав переможця і відходили назад, коли Аня накинулась Максу на шию.

- Це було супер. Ти такий крутий. Я на відео зняла як раз цей момент, давай покажу, - Аня почала швидко шукати на телефоні відео, та тон голосу Макса усіх здивував.

- Аня, зупинись. Мені не потрібно це зараз, - доволі грубо обірвав він її, відірвав від себе і рушив на нас. - Друзі, ну як вам гра?

- Ти як завжди на висоті, - відповіла йому я, зробивши крок вперед, щоб обійняти його. І коли його рука торкнулась моєї спини, я стала на носочки та прошепотіла йому на вухо, - тільки не зазнавайся. Маркетингові стратегії це вам не м'яч в кільце кидати, там думати потрібно, - Макс просто голосно засміявся і притиснув мене до себе сильніше.

- Дякую за віру, принцеса, - він відпустив мене і уже трохи голосніше покликав до усіх. - То що, усі сьогодні вільні? Збираємось через півгодини в нашому барі. За таку перемогу буде свято.

Здивувались мабуть усі, але найбільше в цю мить - я. Тому що почула голос Сергія:

- Ні. Ми з Вікою сьогодні на вечір маємо інші плани, - і в цю мить я відчуваю як його рука торкається моєї талії. 

Що я відчула в цей момент? Здивування? Ні. 

Злість! І шалене бажання виправдати себе перед іншими, що це не те насправді, як воно виглядає. 

- То бери ці плани з собою. До зустрічі, - Макс сказав це жартома, але його погляд був спрямований на руку Сергія, що досі була на моїй талії. І там не було ні кралі жарту, чи легкості. 

Його погляд чорнів кожної секунди. У мене було відчуття, що він злиться. Так, це саме воно. Макс злий зараз, але чому? Йому не подобається Сергій, я знаю це. Та раніше він не проявляв це настільки очевидно. 

- Макс, як це усі? Ти ж казав, що ми вдвох проведемо цей вечір, ти ж переміг! - Аня ледве не пищала від обуреності.

- Так, ти права. Наша команда перемогла, тому я запрошую усіх, - на останньому слові Макс зробив акцент і поглянув на мене, ніби очікуючи відповідь. - Через півгодини в нашому барі.

- Звісно, до зустрічі, - я відповіла і побачила посмішку на обличчі Макса. 

Він рушив у бік роздягальні, на ходу обговорюючи з Дімою гру. Аня рушила за ними, явно бажаючи домогтись свого. Когось очікує бурна розмова. Угу, і по погляду Сергія розумію, що “когось” - це мене.

- Віка, що це було? Ми не йдемо ні до якого бару, - мене уже почав дратувати тон голосу Сергія.

- Чому це?

- Тому, що сьогодні у нас побачення, і варто було порадитись зі мною. Я уже вирішив як проведемо цей вечір, і точно не в компанії інших в барі.

- Сергій, чому ти ведеш себе так, наче ми пара?

- Тому, що ми і є пара.

- Ні!

- Що означає ні?

- Ми не пара з тобою, у нас навіть побачення не було. Досить себе вести так, наче ти маєш право на мене! І руки, на далі, тримай біля себе.

- Віка, я не зрозумів. Ти ж сама погодилась на зустріч.

- Так, зустріч. Я погодилась піти з тобою кудись, але про деталі ми нічого не домовлялись. І зараз я збираюсь поїхати в бар.

- То поїхали разом. Пробач, якщо я перегнув. Я подумав, що раз ти погодилась, то я подобаюсь тобі, - голос Сергія став м'яким і неочікувано добрим. На мить я розгубилась.

- І ти пробач, що накричала на тебе. Просто не очікувала такого тиску від тебе, і не люблю, коли рішення приймають за мене. Давай сьогодні поїдемо в бар, а щодо нашої зустрічі поговоримо потім.

- Гаразд. Тільки, Віка, це не зустріч, а побачення.

Сергій рушив до авто, і я пішла за ним. У голові був хаос. Я не розуміла дій Сергія, Ані, а особливо Макса. Чому він так веде себе? 

У машині панувала тиша, після сварки біля стадіону не хотілось що-небудь обгорювати з Сергієм. Він також злився, це видно по його вилицям, що так характерно рухались. Ця тиша не гнітила, вона рятувала мене і давала час зібратись. Я дуже хочу, щоб цей вечір у барі прояснив уже щось.

Але як би я знала тоді, як саме цей вечір переверни моє життя, я б ніколи туди не поїхала б.