Глава 2. Неочікувана зустріч

- Добрий ранок, Марія - відповідає винуватець румянця дівчини, і проходить повз.

Я завмерла, наче подих повітря так і залишився всередині. 

Невже це справді Макс? Тільки зараз він виглядає не тим хлопчиськом, яким його пам'ятаю, він став дорослим, статним, владним і до межі гарним. На ньому біла сорочка, що чітко виділяє його плечі, підкреслюючи любов до спорту, класичні чорні штани, і запах. 

Цей аромат.

Він не змінився за стільки років, тільки зараз він став важчим, глибшим, дорожчим. Невже за стільки років я змінилась, що він не впізнав мене. 

Марія окидає мене здивованим поглядом, і це мене змушує зрушити з місця і згадати чому я тут. Вікторія, сьогодні відповідальний день, це можливий початок нового життя, у тебе все вийде, ти усе зможеш. Я продовжувала читати собі це як мантру, поки не опинилась у вбиральні. 

Пару рухів, і ось тепер я виглядаю як людина, що прийшла на співбесіду, а не втекла звідкись, все таки ця сукня був чудовий вибір, опанувавши своє дихання я вирушила на пошуки потрібного кабінету.

В офісі панувала тиша, хтось інколи виходив з кабінету, але найбільше мене здивувала привітність кожного, усі вітались та посміхались, хоча ми ж навіть не знайомі. 

Біля кабінету почалось хвилювання, ранкові настановки полетіли кудись, і страх, що я не пройду посів в мені. 

- Коротка сукня.

Від неочікуваності я майже підстрибнула, але уже знала, кому належить цей голос. Макс стояв позаду і розглядав мене зовсім не соромлячись. По його погляду я розумію, що ні, він не забув мене. В очах незрозумілі мені іскри, від яких стає дуже ніяково.

- Що? - це все що змогла сказати я в цей момент.

- Для роботи в цій компанії варто буде оновити гардероб, якщо звісно ви будете тут працювати - і знову цей холодний тон і крижаний погляд, наче це не він тільки розглядав мене.

- Макс, привіт, рада тебе бачити. Ти тут працюєш? 

- Так, працюю. Гарної співбесіди, Вікторія.

І пішов, він просто пішов.

“Вікторія”, сухо і коротко. Його поведінка та слова, наче ми не знайомі, наче між нами ніколи нічого не було. Невже люди можуть так змінюватись з часом.

Найбільше мене обурив цей його погляд.
Холодний. Владний. Зверхній.

А сукня? Що він має проти моєї сукні?

- Вікторія Сварчук? - цей голос вириває з пилини моїх думок, і повертаю в зараз.

- Так.

- Проходьте - молода дівчина з чарівною посмішкою проводить мене. 

Співбесіда проходить звичайно, звісно це більше схоже на іспит на останньому курсі, але питання стандартні, я з легкістю відповідаю на усе. В моменті дозволяє собі видихнути. Валерія - це hr компанії, вона і надіслала мені лист із запрошенням. Наша розмова доходить до завершення.

- Вікторія ви чудово себе проявили, але це перший етап. Зараз я дізнаюсь чи керівник відділу вільний, щоб провести з вами розмову та оголосити своє остаточне слово.

Поки Валерія відійшла у мене був час перевести подих і налаштуватись на продовження співбесіди. І я намагалась, але кожну мою спробу розбивали думки про нього. Чому він вів себе так наче ми не знайомі, чому його погляд тепер був насичений байдужістю, холодом. 

Перед очами був Макс, не таким як я його пам'ятаю. Раніше ці очі випромінювали радість, безтурботність та веселощі. Макс був душею нашої компанії.

Але зараз він повна протилежність тому, кого я пам'ятала. З думок мене вириває голос Валерії.

- Вікторія, ходімо за мною. Керівник зараз зайнятий, тому наш генеральний директор проведе другий етап. І не хвилюйтесь, усе буде гаразд. Він полюбляє чіткість, швидкість та знання. А за той час, що ми з вами спілкувались як раз і можу виділити ці якості про вас.

Слова Валерії заспокоюють, і я уже починаю готуватись до розмови з Сергієм щодо роботи, рівно до тієї миті, поки двері кабінету генерального не відкрились.

- Проходьте Вікторія - Валерія заходить за мною, і хоче представити директора, але її грубо обривають.

- Дякую, Валерія, далі я сам.

Валерія злегка посміхається і йде, залишаючи мене з ним.

У кріслі за столом сидів він, так, саме той Макс, через якого пару хвилин назад мої думки були далеко не на співбесіді. 

- Вікторія, прошу, присідайте. Можливо кави, чай? 

Його голос звучить звичайно, і уже немає тону холодного звіра, але його погляд змушує мене почуватись наче я в клітці. Що ж, цей день почався не так, він і продовжується.