Глава 2. Неочікувана зустріч

Віка

- Добрий ранок, Марія - відповідає винуватець рум'янця дівчини, і проходить повз. Марія швидко приходить до тями та звертає свій погляд на мене.

А я.. А я завмерла. Наче подих повітря так і залишився всередині. 

Стоп.

Невже це справді Макс? Невже це він? От тільки зараз він виглядає не тим хлопчиськом, яким його пам'ятаю. Він став дорослим, статним, владним і до межі гарним. На ньому біла сорочка, що чітко виділяє його плечі, підкреслюючи любов до спорту, класичні чорні штани, і запах. 

Цей аромат.

Він все такий же, як і тоді. Цей аромат наче і не змінився за стільки років. Тільки зараз мені він відчувався важчим, глибшим.

Наступна думка, що мене догнала, невже за стільки років я змінилась, що він не впізнав мене? Він правда не впізнав, чи зробив вигляд? 

Марія окидає мене здивованим поглядом ще раз, і це змушує мене зрушити з місця і згадати чому я тут.

Так, Вікторія, сьогодні відповідальний день. Це можливий початок нового життя, у тебе все вийде, ти усе зможеш. Я продовжувала читати собі це як мантру, поки не опинилась у вбиральні. 

Пару рухів, і ось тепер я виглядаю як людина, що прийшла на співбесіду, а не втекла звідкись. Оглянувши себе в дзеркалі приходжу висновку, що все таки ця сукня був чудовий вибір. Тому опанувавши своє дихання я вирушила на пошуки потрібного кабінету.

В офісі панувала тиша, хтось інколи виходив з кабінету, десь було чутно розмови по телефону. Але загальна картинка наче тут був морг, а не офіс маркетингової компанії. Та ця думка пішла геть від мене в ту мить, коли на зустіч мені йшли працівники. І кожен з ким я пересікалась - були до жуті привітними. Усі вітались та посміхались, хоча ми ж навіть не знайомі. 

Біля кабінету почалось хвилювання, ранкові настановки полетіли кудись, і страх, що я не пройду посів в мені. 

- Коротка сукня.

Від неочікуваності я майже підстрибнула, але уже знала, кому належить цей голос та ці слова. Макс стояв позаду і розглядав мене з ніг до голови, зовсім не соромлячись цього. І зараз по його погляду я зрозуміла - він не забув мене. В очах  у Макса промайнули незрозумілі мені іскри, від яких стає дуже ніяково. Але чому тоді він так холодно повів себе в холі?

- Що? - це все що я змогла сказати в цей момент.

- Для роботи в цій компанії варто буде оновити гардероб. Якщо звісно ви будете тут працювати - і знову цей холодний тон та крижаний погляд, наче це не він тільки що розглядав мене. 

- Макс, привіт. Я рада тебе бачити. Ти тут працюєш? 

- Так, працюю, - Макс відійшов від стіни, всього крок і він був уже поруч зі мною. Занадто близько. Я відчувала його дихання, чула серцебиття.
- Гарної співбесіди, Вікторія. - він прошепотів мені біля вуха, наче це був секрет, чи нас хтось підслуховує.

І пішов, він просто пішов.

“Вікторія”, сухо і коротко. Його поведінка та слова, наче ми не знайомі, наче між нами ніколи нічого не було. Але в той же момент цей погляд... Як тоді, коли усе було інакше. Кожної миті поведінка Макса була інша, це вводило мене в нерозуміння.

Та може мені здалось? Адже Макс дивився на мене холодно. Владно. І на мить, навіть зверхньо. Мабуть, усі ці іскри я собі надумала.

Але його коментар щодо сукні. Що він має проти неї?

- Вікторія Сварчук? - цей голос вириває з пилини моїх думок, і повертає в зараз.

- Так.

- Проходьте - молода дівчина з чарівною посмішкою проводить мене. 

Співбесіда проходить звичайно, звісно це більше схоже на іспит на останньому курсі, але питання стандартні. Я з легкістю відповідаю на усе. В моменті дозволяю собі видихнути.

Мила дівчина, це Валерія - hr компанії, вона і надіслала мені лист із запрошенням. Коли наша розмова доходить до завершення я чую наступне.

- Вікторія ви чудово себе проявили, але мушу вас попередити. Наша розмова - це перший етап. Далі: зустріч з безпосереднім майбутнім керівником. Зараз я дізнаюсь чи він вільний, щоб провести з вами розмову та оголосити своє остаточне слово.

Поки Валерія відійшла, у мене був час перевести подих і налаштуватись на наступний етап. І я намагалась, правда. Та кожну таку мою спробу розбивали думки про нього. Чому він вів себе так наче ми не знайомі? Але в ту ж секунду так, наче я зраддниця? Хоча це я маю повне право злитись на нього, ненавидіти. Поведінка Макса була дивна. Невже він так змінився?

Думки повернули мене в ті часи, коли Макс був інший, а його очі випромінювали радість, безтурботність та веселощі.Він був душею нашої компанії.

Але зараз він повна протилежність тому, кого я пам'ятала. З думок мене вириває голос Валерії.

- Вікторія, ходімо за мною. Керівник відділу зараз зайнятий, тому наш генеральний директор проведе другий етап. І не хвилюйтесь, усе буде гаразд. Він полюбляє чіткість, швидкість та знання. А за той час, що ми з вами спілкувались я як раз і можу виділити ці якості про вас.

Слова Валерії заспокоюють, і я подумки уже починаю готуватись до розмови з Сергієм щодо роботи. Я ще не знаю як, та маю змусити його дозволити мені працювати тут. Моя впевненість в майбутньому успіху була рівно до тієї миті, поки двері кабінету генерального не відкрились.

- Проходьте Вікторія - Валерія заходить за мною, і хоче представити директора, але її грубо обривають.

- Дякую, Валерія, далі я сам.

Валерія злегка посміхається і йде, залишаючи мене з ним.

У кріслі за столом сидів він. Макс, через якого пару хвилин назад мої думки були далеко не тут. 

- Вікторія, прошу, присідайте. Можливо кави, чай? 

Його голос звучить звичайно, і уже немає тону холодного звіра чи іскор з очей. Та його погляд змушує мене почуватись наче я в клітці. Чи то мені так здається? Але ця зустріч явно не до хорошого. Що ж, цей день почався не так, він і продовжується.