Розділ 28. Остання зустріч зі злом

Ембер 

Стоячи перед дзеркалом у готельному номері, дивлюся на своє відображення. Три дні без Кая, три дні самотності навчили мене бачити себе інакше — не як тінь, не як половинку когось, а як окрему людину. Синці від Джорджа майже зійшли, залишилася тільки пов'язка на горлі, що нагадує, наскільки близько я була до смерті.

Але я жива. Не просто дихаю, а вперше за п’ять років живу. 

Одягаюся обережно — темні джинси, біла блузка, волосся збираю в хвіст. Ніякого макіяжу, хочу, щоб Джордж побачив мене справжню, без масок, без страху. Хочу, щоб він зрозумів — жінки, яку він хотів зламати, більше не існує.

Перед виходом мені дзвонить Нора.

— Готова? Машина чекає внизу. Я буду в кімнаті спостереження. 

— Не готова, але я мушу з ним зустрітись. 

— Окей. — Нора на мить замовкає, а потім продовжує. — Він ще не знає, що його чекають звинувачення не лише в сімейному насиллі. 

— Тобто? 

— Прокурор отримав і його зізнання, і все те, що ви знайшли на складі. Однак навіть не це головне. Завдяки вам з Каєм вдалося копнути глибше та знайти його посіпак. Двоє вже здали все, що знали, щоб скостити термін. 

— Ого. — Я не вірю своїм вухам. Невже ми змогли так багато? 

— Можеш йому натякнути, якщо це принесе тобі задоволення. — Нора коротко мугикає і відключається. 

***

Виходжу з готелю о дев'ятій ранку. Дощ ллє, і небо таке темне, наче ніч не закінчилася. Поряд вже чекає чорний седан з тонованими вікнами. Мовчазний і трішки флегматичний водій виходить, відкриває двері, і я сідаю на заднє сидіння.

Дорога до в'язниці Райкерс займає сорок хвилин. Я дивлюся у вікно, дивлюся на місто, що пролітає повз, і повторюю собі слова, які писала в блокноті від Кая вчора ввечері:

"Джордж не має влади надо мною. Тільки ту, яку я йому дозволяю. Сьогодні я не дозволю нічого. Його слова — просто звуки. Він не може мене зламати, бо я вже не та, що була".

Повторюю, як мантру, поки машина не зупиняється перед похмурими стінами в'язниці.

Водій обертається:

— Ми приїхали, міссіс Коллінз. Вас зустріне охорона біля входу.

Виходжу під дощ, і холодні краплі б'ють по обличчю, змивають останні сумніви. Іду до входу, де справді стоїть охоронець у формі.

— Ембер Коллінз? — питає.

— Так.

— Ідіть за мною.

Коридори в'язниці довгі, вузькі, пахнуть дезінфекцією та відчаєм, можливо, або просто старістю. Стіни жовті від часу, підлога потріскана. Я йду за охоронцем, чую звуки за дверима — голоси ув'язнених, брязкіт металу, далекі крики.

Джордж тут живе зараз. У цій похмурій клітці, без його влади, без контролю і без мене.

Думка викликає темне задоволення, і я не соромлюся його. Він заслужив кожну секунду страждання.

Зупиняємося біля дверей з табличкою "Кімната для побачень №7".

— Він уже всередині, — каже охоронець. — Сидить на своєму боці скла, використовуйте телефон для розмови. Максимум п'ятнадцять хвилин. Якщо він погрожуватиме, стане агресивним, або ви просто захочете припинити — натисніть червону кнопку під телефоном. 

Киваю, розумію правила, але не впевнена, що зможу їх дотримуватися, коли побачу його.

— Ви готові?

— Так, — кажу, хоча це неправда. Ніхто не готовий до зустрічі з кошмаром. — Мені вистачить і п’яти хвилин. — додаю. 

Двері відчиняються.

Кімната маленька — стіл, два стільці по обидва боки скла, телефони на кожній стороні. Джордж уже сидить там, у помаранчевому комбінезоні, руки в наручниках на столі. Здається, він схуд, або просто втратив свій звичний лоск та доглянутість. Оличчя бліде, під очима темні кола. Але коли бачить мене, усміхається.

Я застигаю на порозі. Серце б'ється так боляче, що я притискаю долоню до грудей, намагаюся дихати рівно.

Це просто чоловік. Просто людина. Він не може мені зашкодити через скло.

Роблю крок уперед, ще один. Сідаю на стілець, тримаюся за край столу, щоб руки не тремтіли. Беру телефон, піднімаю до вуха.

Джордж бере свій телефон, і його усмішка стає ширшою.

— Ембер, — голос м'який, наповнений теплом, що здається таким справжнім. — Я так скучив за тобою.

Три слова, і раптом я знову в нашій квартирі, він стоїть переді мною після чергового нападу, каже ті самі слова, і я вірю, бо хочу вірити, бо альтернатива — визнати, що виходу немає.

Але зараз інакше. Зараз є вихід — двері за моєю спиною, життя без нього, свобода.

— Привіт, Джордже, — кажу рівно, без емоцій.

Щось на його обличчі змінюється — він все ще не вірить, що я змінилась.

— Ти виглядаєш добре, — каже, вивчаючи моє обличчя крізь скло. — 

— Так. — я погоджуюсь. 

Одне слово, коротке, без пояснень. Він чекає більшого, але я не даю.

—  Харлоу, так? — Джордж нахиляється ближче до скла, і в його очах з'являється щось гостре, небезпечне. — Це він тебе змінив?

— Це не твоє діло, — кажу твердо.

Джордж морщиться, і маска тріскає на секунду. Я бачу лють під поверхнею — червону, гарячу, ту саму, що вибухала сотні разів, коли я "не слухалася". Але він швидко відновлює контроль, усміхається знову, і ця швидка зміна нагадує мені, наскільки він небезпечний, навіть за склом.

— Ти права. Вибач, — голос стає м'якшим, майже вразливим. — Я просто... Я просто хочу, щоб ти знала — я змінююся. Тут, у в'язниці, я думав про все, що зробив. Про те, як ранив тебе. І мені шкода, Ембер. Справді шкода.

Слова знайомі — я чула їх десятки разів за п'ять років. "Шкода, змінюся, дай шанс, люблю тебе". Цикл, що повторювався знову і знову, і я вірила кожного разу, бо хотіла вірити.

Але зараз, дивлячись на нього крізь скло, бачу його таким, яким він є насправді. Не чоловіком, що страждає, а маніпулятором, що грає роль, намагається повернути контроль над жертвою, яка посміла втекти.

— Ти не шкодуєш, — кажу тихо, але кожне слово важить тонну. — Ти шкодуєш, що попався. Що втратив контроль. Але не те, що затрав п'ять років мого життя.