Розділ 24. Темрява

Ввечері Кай готує вечерю — пасту з овочами, просту, але смачну. Ми їмо мовчки, і тиша між нами чомусь вже не така комфортна, як була кілька днів тому, а напружена, наповнена невисловленим.

— Хочу вийти в місто, — кажу, сідаючи за стіл. — Просто подихати. Стомилась у закритих приміщеннях.

Кай ставить тарілки на стіл, сідає, піднімає погляд на мене.

— Це не найкраща ідея.

— Чому?

— Тому що небезпечно. — Він відкладає виделку, схрещує руки на грудях — захисна поза. — У Джорджа можуть бути люди на вулиці. Його організація не розвалилася за одну ніч. Хтось може шукати тебе, щоб залякати, змусити відкликати свідчення.

Логіка знову бездоганна, але щось у мені ламається під вагою його постійних "ні", "небезпечно", "зачекай".

— Я не можу жити так, Кай, — кажу я тихо, але твердо. — Постійно ховатися, боятися виходу на вулицю. Джордж забрав у мене п'ять років життя. Я не дозволю йому забрати більше, навіть із в'язниці.

— Я й не кажу назавжди. Просто поки справа не завершиться, поки всіх не заарештують...

— І коли це буде? Через місяць? Рік? — Підводжуся я різко. — Я не хочу чекати дозволу жити, Кай. Не від Джорджа і, вибач, не від тебе.

Останні слова вилітають гостріше, ніж планувала, і я бачу, як він морщиться, наче я його вдарила.

— Я не Джордж, — каже Кай холодно.

— Вибач, я знаю. — Роблю крок назад, притискаю долоні до стільниці, щоб вони не тремтіли. — Але результат той самий. Ти контролюєш мене, як він. Вирішуєш, куди я можу йти, з ким говорити, що безпечно, а що ні. Різниця тільки в тому, що ти робиш це через турботу... — голос ламається на останньому слові, бо я не впевнена, чи це дійсно просто турбота, чи щось інше, темніше.

Кай встає різко, стілець відїжджає за ним по підлозі з гучним стуком. Він обходить стіл, і я мимоволі відступаю до стіни. Старий рефлекс, роки виживання поруч із чоловіком, чиї систематичні вибухи завжди передували насильству.

Але Кай зупиняється за крок, бачить мій страх, і на його обличчі такий глибокий біль, що я майже шкодую про свої слова.

— Ти боїшся мене? — каже він скоріше не запитуючи а констатуючи факт, що миттю вибудовує стіну між нами.

— Ні. — Трясу головою. — Я боюся не тебе. Я боюся того, що знову стаю тінню, людиною без права на вибір.

Він відступає ще на крок назад.

— Ембер, я просто хочу, щоб ти була в безпеці, — шепоче. — Після Макса... Після того, як я не зміг його захистити... Я не можу втратити ще одну людину, яка стала важливою для мене.

Мабуть, ці слова мають розтопити гнів, змусити мене заспокоїтись, сказати, що все гаразд. Але я залишаюся біля стіни, тримаю дистанцію.

— Захищаючи мене від всього, ти не допомагаєш, — кажу я тихо. — Ти ізолюєш. І це не турботу, Кай, це про страх. Твій страх, який ти проєктуєш на мене.

Ми стоїмо по різні боки кухні — він біля столу, я біля стіни, і між нами прірва, що стала занадто широкою за кілька хвилин.

— Що ти хочеш від мене? — питає він нарешті, і в його голосі безпорадність, яку я не чула раніше.

— Простору. — Слово виривається чесно, боляче. — Мені потрібен простір, Кай. Можливість дихати, ходити, приймати рішення. Навіть якщо вони неправильні. Навіть якщо ризиковані. Я маю навчитися жити сама, без чоловіка, який вирішує за мене.

— А я? — Він робить крок вперед, і в його очах щось відчайдушне. — Чи є місце для мене в цьому просторі?

Я не знаю, що відповісти, тому що поки й сама не розумію. Я хочу бути поруч, але боюся, що його присутність поглине мене знову, перетворить на залежну істоту, що не вміє існувати окремо.

— Не знаю, — шепочу чесно. — Мені потрібен час зрозуміти.

Кай киває повільно, відступає до дверей.

— Тоді візьми час. — з його голосу наче забрали всі відтінки, залишивши тільки тривогу. — Я поїду у справах на кілька днів. Квартира твоя, справді, відпочинь трохи від всього і від мене теж. 

Він іде до своєї кімнати, і я чую, як він пакує речі — швидко, методично, наче тікає. За десять хвилин виходить із сумкою через плече, зупиняється біля дверей.

— Телефон тримай увімкненим, — каже, не дивлячись на мене. — Якщо щось станеться... Просто подзвони. Я приїду.

Двері зачиняються за ним тихо, і я залишаюся сама в квартирі, що раптом стала занадто великою, занадто порожньою.

Перша година самотності проходить у німому шоці. Я ходжу квартирою, торкаюся речей, що стали знайомими за ці дні — дивана, де ми сиділи, журнального столика, кухонної стільниці, де він готував каву щоранку.

Кожна річ нашіптує його присутність, і я раптом усвідомлюю — скучила за ним навіть за годину. Це залежність чи щось справжнє? Як розрізнити, коли все моє доросле життя було про залежність від чоловіків, які контролювали мене?

Сідаю на підлогу біля вікна, обіймаю коліна, дивлюся на місто за склом. Вогні запалюються один за одним, і Бруклін перетворюється на мозаїку світла, що живе своїм життям, байдужим до моїх внутрішніх битв.

Я лягаю на ліжко в гостьовій кімнаті і дивлюся на стелю, на ту саму тріщину, що стала моїм компасом, коли все інше було хаосом.

Закриваю очі, намагаюся заснути, але сон не йде. Кожен звук за вікном змушує здригатися — машина, що проїжджає, голоси перехожих, віддалена сирена. Без Кая за стіною квартира здається небезпечною.

Але він не може бути моїм захистом постійно. Я маю навчитися захищати себе сама.

Повторюю це, як мантру, поки нарешті не провалююся в неспокійний сон, наповнений уривчастими кадрами — Джордж, Кай, вони зливаються в одну постать, що тримає мене, душить, рятує одночасно.

Прокидаюся о третій ночі від кошмару, що змушує серце калатати, а тіло покритись холодним потом. Сиджу в темряві, обіймаю коліна, і усвідомлюю — я не готова бути сама. Не зараз і, можливо, не скоро.

Але залишатися з Каєм, поки він не зміниться, поки не навчиться відпускати контроль, теж неможливо.