Розділ 20. Зізнання монстра

Джордж зупиняється біля вікна, дивиться на місто за склом, і в його профілі задоволення, гордість від того, що нарешті розповів комусь, наскільки він розумний, успішний, небезпечний.

— Ти такий крутий? — кажу тихо, підводжуся з підлоги, спираюся на крісло. Забите коліно болить, плече пульсує, але я стою, дивлюся на його спину.

— І що, ніхто не намагався тебе зупинити?

Він застигає, плечі напружуються. Повільно обертається, і на його обличчі щось змінюється — усмішка стає холоднішою, очі вужчими.

— Звісно були такі — відповідає небезпечно тихо. — Звідки ти знаєш?

Серце підскакує до горла. Помилка і я зайшла занадто далеко, показала, що знаю більше, ніж мала б?

— Ти говорив уві сні, коли прийшов п'яним з якоїсь зустрічі — брешу швидко. — Пару місяців тому. Щось про агента, який був занадто близько. Я не розуміла тоді, що це означає.

Джордж дивиться на мене довго, вивчаюче, і я не дихаю, чекаю, чи повірить він. Потім усміхається — та сама холодна, задоволена усмішка, що лякає більше за крик.

— Харлоу, — каже повільно, смакуючи кожну букву і я раптом розумію, чому він так спокійно називає це ім'я мені. Я надто добре його знаю і тепер бачу страшну річ: він вважає мене зламаною іграшкою і думає, що я звідси не вийду взагалі. І тому він і не боїться говорити. 

— Молодий дурень думав, що зможе змінити світ, — продовжує Джордж. — Проник у мою організацію під прикриттям, копав під мене два роки, щоб врешті опинитись на дні річки! Ось що буває, Ембер, з тими, хто стає мені на дорозі! І з тими — він направляє в мене сввій довгий палець з масивним перстнем, — хто думає, що може гратись зі мною!

Він запалює сигарету — дим повільно виходить з його легень, розчиняється у повітрі.

— Я дізнався, хто він, за місяць до того, як планував здати матеріали. Маю людей, хороших людей, які попереджають про такі речі. 

Джордж затягується знову, і в його очах спогад, що викликає не жаль, а щось схоже на ностальгію.

— І якось він прийшов один. — Сміється тихо, коротко.

— І що ти зробив? — питаю я, і голос тремтить, бо я знаю відповідь, але мені потрібно почути її з його губ, почути зізнання, що знищить його.

Джордж обертається, дивиться прямо на мене, і в його очах немає жалю, чи провини, тільки холодне задоволення.

— Він вирішив скупатись у Гудзоні, — вищіряється до мене в моторошній напів-усмішці, яка радше нагадує хижий вищир. — А у тому місці вода глибока, холодна. Ніч була темна, нікого навколо. Він намагався плисти, кричав, благав. Але що я міг зробити, моя дурненька Ембер! Якщо доля вибрала сильнішого з нас, хто я такий щоб йти їй всупереч!

Слова висять у повітрі — зізнання у вбивстві, чисте, незаперечне, записане на мікрофон, зафіксоване камерами, що Кай установив по квартирі ще вчора — наче має радувати мене, адже ми отримали від Джорджа навіть більше, ніж хотіли. Та натомість я відчуваю страшний могильний холод від того, що вкотре розумію, з ким поряд була п’ять років. 

— Тобі мене не шкода, Ембер? — наче згадує Джордж про мою присутність тут. — Я мусив дивитись, як він тоне, — в його голосі звучить щось схоже на захоплення. — Хвилин п'ять, може більше. Він боровся до останнього, але вода завжди перемагає.

Він робить крок до мене, і я відступаю автоматично, спина вдаряється об стіну. Нікуди тікати. Він переді мною, високий, сильний, із тією самою холодною усмішкою, що роками змушувала мене тремтіти від жаху. Я злякано дивлюсь на в коридор, відчуваючи, як мене поволі починає накривати паніка. 

—  Що таке, Ембер, — голос Джорджа знижується до шепоту, — Ти когось чекаєш? 

Його рука піднімається, пальці обвиваються навколо мого горла — він не душить, тільки тримає, нагадує, наскільки я безпорадна і наскільки легко він може закінчити це.

— Нікого, — хрипко. — Клянуся.

— Брешеш, — шипить він, і пальці стискаються трохи сильніше. — Ти завжди погано брешеш, Ембер. Я вчив тебе п'ять років, і ти досі не навчилася.

Повітря стає рідшим, у вухах дзвенить. Я хапаюся за його зап'ястя, намагаюся послабити хватку, але він сильніший, він завжди був сильнішим.

Макс. Треба сказати кодове слово. Зараз.

Але горло стиснуте так, що говорити я не можу, натомість я бачу темні плями перед очима, ті самі, що бачила, коли тікала від нього.

І раптом — двері спальні з гуркотом б'ються об стіну. Крізь темні кола і темряву, що от-от поглине мене, я бачу Кая. В його руці пістолет — чорний, важкий, спрямований точно в Джорджа. На обличчі холодна маска, але очі... очі палають лютою ненавистю, що тлілa три роки, чекала цього моменту.

— Відійди від неї, — каже він неголосно.

Джордж обертається різко, пальці на моєму горлі розтискаються, і я падаю на підлогу, жадібно хапаючи повітря. Болісно кашляю, притискаю руку до горла, відчуваю, як там уже формуються нові синці.