Розділ 12.3

Йдемо до 7В швидко, але тихо. Біля дверей Кай зупиняється, слухає. Нічого. Пробує ручку — закрито.

Дивиться на мене.

— Код.

Витягаю папір з кишені, хоча пам'ятаю напам'ять. 4729M.

Кай набирає на панелі біля дверей. Перша цифра, друга, третя, четверта. Літера М.

Пауза. Нічого не відбувається.

Кай набирає знову, повільніше. 4-7-2-9-M. На панелі загорається зелене світло, замок клацає — і двері відчиняються.

Кімната велика, тьмяно освітлена. Столи з обладнанням — ваги, пакувальні машини, і сліди білого порошку. Наркотики. Думаю, їх тут було стільки, що важко навіть осягнути.

Кай вмикає ліхтарик, світить по кімнаті. Праворуч — двері з написом "Office". Він веде мене туди.

Тут дійсно приміщення, схоже на маленький офіс. Стіл, комп'ютер, шафа для документів, і в кутку — сейф. Масивний, металевий, з кодовим замком.

— Спробуй код, — шепоче Кай.

Підходжу, руки тремтять. Набираю 4729M. Нічого.

— Не працює.

— Спробуй інші комбінації. Може, 4792? Або 2749?

Перебираю варіанти. Сейф мовчить, не піддається.

— Чорт, — лається Кай. Дивиться на годинник. — У нас чотири хвилини. Треба йти.

— Ні. Ще хвилину.

Судомно думаю. Код з папірця працював на дверях. Але сейф інший. М — що означає ця буква?
І раптом мене осяює. М — МакКарен парк. Дата. Дата, коли Джордж освідчився мені — 15 червня. 0615.

Набираю 0615M.

Клацання і… сейф відчиняється. 

Всередині якісь папери, флешки, кілька пачок грошей. Кай хапає все, крім перевязаних гумкою банкнот, запихає в рюкзак. 

— Дві хвилини, — шепоче він напружено.

— Беремо все. Зараз.

Запаковуємо останні документи. Рюкзак важкий, набитий. Кай закриває сейф, ми виходимо з офісу, зачиняємо двері з написом 7В.

Коридор порожній. Але звук ліфт змушує мене здригнутись. Здається, він рухається вгору. До нас.

— Біжимо, — шепоче Кай.

Мчимо до вікна. Ліфт дзенькає все ближче і от от відчиниться.

Кай виштовхує мене у наші напівпрочинені двері, я пролізаю, він за мною. Зачиняємо за секунду до того, як чуємо голоси в коридорі.

— Чув щось?

— Ні. Мабуть, вітер.

Ще мить і ми на пожежних сходах, притиснулися до стіни. Не рухаємося, не дихаємо. 

Всередині вмикається світло, хтось перевіряє коридор, дивиться у вікна. Проходить вічність і нарешті світло гасне, а кроки віддаляються.

Кай дивиться на мене, киває. Спускаємося.

П'ятий поверх, четвертий. Внизу знову голоси — більше людей, ніж було. Щось не так.

— Вони знають, — шепоче Кай. — Помітили збій камер.

Третій поверх. Другий. Раптом лунає крик знизу:

— На сходах глянь!

Спускаємось з шаленою швидкістю, метал дзвенить під ногами, але вже не важливо, чи чують нас тепер. Перший поверх, стрибаємо вниз, приземляємось на бруківку.

Позаду кроки, кричать нам: "Стій!"

Кай хапає мою руку, тягне в провулок. Біжимо між контейнерами, петляємо, спотикаємося. 

— Сюди! — Кай штовхає мене в розрив між будівлями, вузький, ледь поміщаємося, а рюкзак Кай затягує вже ледь втискаючи. 

Вони біжать повз, не помічають. Ми притискаємося до стіни, чекаємо.

Хвилина, дві і нарешті голоси віддаляються.

— Швидко, до машини, — шепоче Кай.

Біжимо іншим шляхом, обхідним. Нарешті бачимо автівку Нору і звук працюючого двигуна здається музикою. Стрибаємо всередину.

— Їдь! — кричить Кай.

Машина зривається з місця. Позаду чуємо крики, але нас уже не наздоганяють.

Ми вирвалися, з доказами, які допоможуть Каю помститись за брата, а мені нарешті стати вільною. 

Нора везе нас глухими тихими провулками, перевіряючи, чи не слідкують за нами. Тільки через годину зупиняємося біля квартири Кая.

Виходимо, ноги тремтять від адреналіну. Піднімаємося сходами, Кай відчиняє двері. Нарешті! Всередині безпечно, тихо, і ця квартирка здається мені зараз маленьким раєм на землі. 

Кидаємо рюкзак на стіл, розкладаємо здобич. Папки, флешки, фотографії.

— Це воно, — каже Нора, гортає документи. — Банківські рахунки, маршрути поставок, імена всіх у ланцюжку. 

Кай забирає в неї сторінку, читає і я вперше бачу, як його руки тремтять ледь помітно.

— Він був чи не найважливішою ланкою ланцюга. І навіщось зберігав це все. 

— Він педант, — я здригаюсь, згадуючи його звичку все записувати, розкладати по поличках зз маніакальною точністю. 

— Це вже більше, ніж все, що ми мали, — каже Нора. — З цим Джордж сяде на двадцять років мінімум, якщо подамо все правильно. 

Я сідаю на диван, раптом відчуваю всю втому. Кай підходить, сідає поруч.

— Ти чудово справилась, — каже він. — Код сейфа... Як ти здогадалася?

— Дата його освідчення. Подумала, Джордж міг використати її як нагадування про свою перемогу.

Кай дивиться на мене довго, вивчаюче. 

— Ембер...

Нора кашляє.

— Я піду. Передам все завтра вранці. Справу запустять за два дні максимум. А ви вирішуйте, що робити зв ашим планом. 

Вона йде, зачинивши двері.

Ми залишаємося удвох, на сьогодні наша місія виконана. Але чомусь не відчуваю тріумфу — тільки порожнечу та втому.