Розділ 7.2

— Він працював під прикриттям два роки. Проник у організацію, що займалася наркоторгівлею. Збирав докази, передавав їх керівництву. Мав отримати підвищення через місяць...

Голос обривається, і я бачу, як його щелепа стискається, а пальці обхоплюють край стола так міцно, що кісточки біліють.

— Макса знайшли у воді. Офіційно — він стрибнув із мосту, залишив записку про депресію. Але я знав свого брата, він не був у депресії. Він був на крок від того, щоб посадити Джорджа Коллінза та його людей на двадцять років. І хтось не міг цього допустити.

— Джордж убив його, — шепочу, і це не питання, це констатація факту, що лежить між нами, важка, незаперечна.

— Може не сам, але у нього руки в крові по лікті. Навіть, якщо він тільки  віддав наказ, я знайду докази, нехай це займе все моє життя.

Ця несподівана відвертість Кая наповнена горем і водночас метою. Я втратила себе в шлюбі з Джорджем. Кай втратив брата через нього. І тепер ми обоє тут, в цій квартирі, зв'язані одним іменем, однією ненавистю, та бажанням знищити людину, яка забрала в нас те, що не можна повернути.

— Мені шкода, — кажу я тихо, і ці слова здаються недостатніми, порожніми перед масштабом його втрати.

Кай дивиться на мене, і мені здається, що він м'якшає, стає менш відстороненим.

— Мені теж. За те, що сталося з тобою і за те, що ти п'ять років жила з монстром і ніхто тобі не допоміг.

Слова ранять глибоко всередині, там, де я ховала всю біль і самотність. І раптом сльози, які я тримала не лише весь вчорашній день, а й весь останній рік, починають текти, і я не можу їх зупинити, навіть не хочу, бо вони змивають, очищають, дозволяють відчути хоча б на мить, що я не одна.

Кай встає, підходить, але не торкається мене, тільки стоїть поруч, і його присутність — мовчазна, незворушна — дає більше захисту, ніж будь-які слова.

Вечір переходить у ніч повільно, м'яко, і ми сидимо у вітальні — я на дивані, Кай у кріслі навпроти, між нами журнальний столик з його попільничкою та моєю чашкою з недопитим чаєм. Він курить, мовчить, дивиться у вікно, де за склом загораються один за одним ліхтарі, і Бруклін перетворюється на мозаїку зі світла й тіні.

— Я боюся, — кажу я раптово, вперше визнаючи це вголос. — Що він знайде мене. Боюся, що все це — порожня надія, і наприкінці я все одно повернуся до нього, бо іншого виходу немає.

Кай повільно обертається, гасить сигарету, дивиться на мене так довго, що я відчуваю себе оголеною, наче він бачить усі мої страхи, всі мої слабкості, і не відвертається, не засуджує, просто приймає їх як частину мене.

— Ти не повернешся, — каже він, і в його голосі така впевненість, така незламна віра, що я майже вірю йому. — Я не дозволю. Не тому, що ти мені потрібна для моїх цілей, хоча це теж правда. А тому що... — він замовкає, шукаючи слова, і я бачу, як йому важко визнавати щось, що виходить за межі його холодної логіки. — Тому що ти не заслуговуєш на те життя. Ніхто не заслуговує.

Кай встає, підходить до вікна, стоїть спиною до мене, і я бачу напругу в його плечах, бачу, як він бореться з чимось всередині себе.

Підводжуся з дивана, підходжу до нього, зупиняюся за крок, не торкаючись, але достатньо близько, щоб відчувати тепло його тіла в прохолодному вечірньому повітрі. За вікном місто живе, а ми стоїмо тут, двоє людей, зламаних однією людиною, зв'язаних однією метою, і між нами така хистка, небезпечна близькість, що один дотик може все змінити.

— Кай, — шепочу його ім'я вперше вголос, і воно звучить дивно на моїх губах, інтимно, наче я торкнулася чогось забороненого.

Він обертається різко, дивиться на мене зверху вниз, і в його очах така боротьба, що я майже відступаю. Але не відступаю. Стою, чекаю, не знаючи чого, але відчуваючи, що цей момент важливий, що він визначає щось у нашому співіснуванні.

— Не роби цього, — каже він хрипко. — Не дивися на мене так, ніби я можу бути чимось більшим, ніж тим, ким я є. Я не герой, Ембер. Я людина, що живе помстою. І помста — то все, що я маю.

— Знаю, — відповідаю я тихо. — Але сьогодні ввечері, коли ми готували вечерю, коли ти розповідав про Макса, ти не жив лише помстою. 

Він мовчить довго, а потім він відвертається, йде до свого крісла, сідає, бере нову сигарету.

— Іди спати, Ембер. Завтра довгий день.

Я повертаюся до своєї кімнати, лягаю на ліжко, дивлюся в стелю, на ту саму тріщину, що стала моїм орієнтиром у цьому новому житті. За стіною чую, як Кай ходить квартирою — на кухню, у ванну, назад до вітальні. Він теж не спить, і це наше спільне безсоння з'єднує нас міцніше, ніж будь-які слова.

Думаю про сьогоднішній день — про його відсутність, що налякала мене більше, ніж я готова визнати, про вечерю, яку ми готували разом, про його розповідь про Макса, про момент біля вікна, коли між нами було так мало простору, що я могла торкнутися його, але не торкнулася. І про його слова: «Ти не повернешся. Я не дозволю».

Це була обіцянка? Загроза? Чи просто констатація факту від людини, яка звикла контролювати все навколо?

Не знаю, але вперше за три дні відчуваю щось схоже на спокій, на впевненість, що принаймні сьогодні вночі Джордж мене не знайде, і я можу заснути, не очікуючи удару і прокидаючись від найменшого шурхоту.

Закриваю очі, і останнє, що спливає в свідомості перед сном — обличчя Кая, коли він сказав «можливо, цього досить». У його очах було щось, чого я не бачила раніше. Не надія, ні. Але, можливо, бажання повірити, що помста — не єдине, що тримає його живим.

І якщо він може повірити в це, може, й я зможу повірити, що є життя після Джорджа. Може...