Розділ 4. Загнаний звір

Для загнаного звіра почуття безпеки — надто велика розкіш. Отямившись, я намагаюсь розібратись. Отже, Кай не просто знає Джорджа, а має якісь особисті рахунки до нього. Це ясно по тому, як він говорить про нього. Але що тоді роблю тут я? Чи не є це пасткою, розставленою двома чоловіками, яких я не розумію?

— Ти опинилася тут випадково, але дуже вчасно, — каже Кай, читаючи мої думки з мого обличчя. — Джордж не знав, що я чекав на момент, коли він припуститься помилки.

— Чому? — питання виривається хрипко, і я стискаю руки в замок під столом, намагаючись зупинити тремтіння. — Чому ти чекав? Що тобі від нього потрібно?

Кай мовчить довго, дивиться на мене так, наче зважує, скільки правди я витримаю. Потім встає, підходить до вікна знову, і я розумію — це його звичка, стояти спиною, дивитися в світ за склом, коли треба говорити про щось важливе.

— Ти забагато питаєш, як для втікачки. — врешті відповідає він мені холодно. 

— А ти хочеш використати мене, — відповідаю я хрипко. Горло досі неприємно саднить, і мені здається, що я все ще відчуваю пальці Джорджа на ньому. 

— Ні, — він робить крок вперед, але я піднімаю руку, зупиняючи його.

— Не треба. Ти використовуєш мене як приманку. Як засіб дістатися до нього.

— Ти поспішаєш з висновками.

— Ні! Я не хочу бути пішаком у твоїй грі, — голос піднімається, тремтить.

— Це не так, — Кай підходить ще ближче, але я встаю, відсуваю стілець.

— Тоді що? Я просто… дуже втомилася від брехні. Втомилася від того, що чоловіки вирішують за мене, хто я і що маю робити.

— Я не твій чоловік, — каже він різко.

— Ні? — я сміюся, і сміх звучить надто гірко і ламко. — Але ти теж не вважаєш мене за повноцінну людину, яка має право знати, що її чекає!

— Я дозволив тобі залишитись тут. Хіба цього не досить?

— Я… я не знаю! — майже вигукую останні слова, борячись сама з собою. Одна частина мене розуміє, що я поводжусь паскудно і маю бути вдячною. Інша зараз ненавидить весь світ і бажає лише спокою. 

— Якщо хочеш піти — іди, — каже він нарешті. — Я ще не замкнув двері.

Він виходить і я чую, як зачиняються двері його спальні. Гучно, різко. Я стою посеред кухні, пульс стукає у скронях, руки тремтять.

***

Ще кілька хвилин я сиджу на дивані, обхопивши коліна. Думаю, зважую і намагаюся зрозуміти, що мені робити.

Кай має рацію — я можу стати цінним активом в його боротьбі проти Джорджа. Але я також правильно сказала — він використовує мене. Можливо, не спеціально. Можливо, спочатку він справді хотів допомогти. Але зараз я бачу, що він дивиться на мене не як на людину, а як на засіб досягти мети.

А я втомилася бути чиїмось засобом.

Двері спальні залишаються зачиненими. Жодного звуку.

Я встаю, іду до передпокою. Моя куртка висить на гачку — та сама стара куртка Джорджа, в якій я втекла. Я надягаю її повільно, застібаю блискавку. Тепер взуття.

Сумки у мене немає, грошей надто мало, а телефоном я параноїдально боюсь користуватись, щоб Джордж не вистежив мене. 

Але все ж я кладу руку на ручку вхідних дверей. Відчиняю їх тихо, обережно.

Коридор порожній. Тьмяне світло, запах вологості та старого будинку. Сходи вниз, до виходу, до вулиці. До свободи. І я роблю цей крок за поріг.

Коридор здається довшим, ніж тоді, коли я прийшла сюди. Кожен мій крок луною відбивається від стін. Я йду швидко, не озираючись бо якщо обернуся — передумаю.

Тринадцять сходинок до третього поверху. Ще тринадцять до другого.

Я спускаюся, тримаючись за поручень і рахуючи, бо це зараз мене заспокоює. Дерево холодне під долонею.

Я майже там, але несподівано чую кроки.

Важкі, рівні. Підходять знизу, хтось піднімається сходами. Я застигаю, а серце вистрибує з грудей.

Джордж! Він знайшов мене! — ця думка позбавляє сили так наче я повітряна кулька, з якої випустили все повітря. 

Кроки наближаються, мені здається, я чую дихання — глибоке, спокійне.

Хочу бігти геть, але ноги не слухаються. Я притискаюся до стіни, намагаюся зробитися меншою, непомітною. Дихання перехоплює, груди стискає, повітря не проходить, а ті кроки все ближче.

Зараз він з'явиться на майданчику, побачить мене.

Темні плями з'являються по краях зору. Я ковзаю спиною по стіні, сідаю прямо на підлогу. Обхоплюю голову руками, намагаюся дихати.

Не можу. Не можу дихати. Кроки зупиняються, але я замружуюсь, щоб не бачити. 

— Господи, міс, ви в порядку?

Чужий голос, не Джорджа. Високий, стурбований.

Я піднімаю голову. Бачу молодого хлопця років двадцяти, з важким спортивним рюкзаком на плечі. Він дивиться на мене переляканими очима.

—Міс? Вам викликати швидку?

Я трясу головою, але не можу говорити. Горло стиснуте, легені відмовляються працювати.

Хлопець дістає телефон, набирає номер.

— Алло? Так, тут жінка... схоже приступ… Я не знаю, адреса...

Його голос долинає здалеку, наче крізь вату. Я закриваю очі, притискаю долоні до грудей.

Вдих, видих. Не виходить.

— Ембер! — голос Кая вириває мене з пітьми, в яку я провалююсь. 

Кай з'являється на майданчику, опускається на коліна переді мною. На ньому лише джинси і домашнє взуття, певно, він вибіг навздогін, щойно побачив, що мене немає. 

— Нікуди не дзвоніть! — каже хлопцеві різко. — Вона зі мною.

— Але вона...

— Зі мною, — повторює Кай, і в голосі така владність, що хлопець відступає.

— Добре, добре, вибачте.

Кроки віддаляються, зникають.

Кай бере мене за плечі.

— Ембер, подивись на мене. Лише на мене.

Я намагаюся сфокусуватися. Бачу його обличчя — стурбоване, напружене.

— Дихай зі мною, — каже він. — Вдих на сім, давай, раз, два, три.

Я вдихаю, хриплячи. Повітря проходить болісно.

— Чотири, п'ять, шість, сім. — Він рахує, рівно, спокійно. Я слухаю його голос, чіпляюся за нього, як за рятівне коло на воді паніки, що ледь не втопила мене.